Кожна п'ядь має повернутися? Почнімо з Росії

11 листопада 2026 року, після завершення переговорів Росії, України та Сполучених Штатів в Абу-Дабі, Володимир Мединський, очільник російської делегації, заявив, що кожна п'ядь землі, яку Москва вважає своєю, буде повернута Росії. Так чи інакше. Як повідомило агентство "Інтерфакс"; це була чергова заява щодо російських територіальних претензій до України. Але в цих словах приховується значно цікавіша проблема.

Що станеться, якщо сприйняти слова Мединського серйозно, а принцип повернення історичних земель застосувати не лише до сусідів Росії, а й до самої Росії?

Перш ніж зазирнути до архівів російських завоювань, згадаймо два документи. У 1997 році Росія підписала договір, у якому визнала територіальну цілісність України та непорушність її кордонів. У 2003 році Володимир Путін особисто підписав договір, що визначає проходження сухопутного кордону між двома державами. До документа додали карти, на яких кордон позначено червоною лінією. Договір набув чинності у 2004 році. Договір про дружбу припинив дію у 2019 році, але сам факт попереднього визнання кордонів нікуди не зник. Тепер Москва вимагає землі, належність яких Україні сама раніше підтвердила. А якщо сучасних підписів недостатньо, погляньмо, що могли б розповісти російським політикам старі карти. Текст договору про кордон 2003 року перебуває у відкритому доступі.

Казань, або з чого почати повернення земель

Уявімо, що в Москві створюють спеціальну комісію з питань історичної територіальної справедливості. Її члени отримують завдання: встановити, кому спочатку належали землі, які російська держава сьогодні вважає своїми. Проблеми виникають уже під час вивчення перших документів.

У 1552 році війська Івана IV захопили Казань, столицю Казанського ханства. Чотири роки потому вони підкорили Астраханське ханство. Обидві події відкрили Москві шлях до подальшої експансії в напрямку Волги, Уралу та Азії. Ці території мали власних правителів, народи, традиції та історію задовго до того, як опинилися під російською владою.

Сьогодні Казань є столицею Татарстану, однієї з республік Російської Федерації. Тож якщо хтось стверджує, що історична належність землі дає право на її повернення, йому варто пояснити, чому історію потрібно відлічувати виключно з моменту російського завоювання. Невже попередні мешканці втрачають свої історичні права того дня, коли завойовник оголошує про перемогу?

Варто згадати й історію башкирів, землі яких у XVI столітті поступово опинилися під владою Москви. Цей процес охоплював угоди, обіцянки зберегти земельні права, а згодом також конфлікти та повстання. Не кожне приєднання відбувалося однаково. Тим абсурднішою виглядає спроба звести складну історію багатьох народів до одного твердження про їхню нібито споконвічну належність Росії.

Сибір. Мільйони квадратних кілометрів і одне незручне запитання

Наприкінці XVI століття розпочалася російська експансія за Урал. Похід Єрмака на початку 1580-х років і війни із Сибірським ханством стали одними з перших етапів процесу, під час якого російські загони протягом наступних десятиліть дісталися Тихого океану. Разом із військами, переселенцями та чиновниками приходили нові податки, повинності й залежність від російської держави.

Але на цих землях уже жили люди. Якути, буряти, евенки, ханти, мансі та багато інших народів мали власні способи господарювання, традиції та історичні зв'язки зі своїми територіями. Їм не потрібна була печатка московського чиновника, щоб їхня історія отримала право на існування.

Якщо ж розглядати принцип Мединського як універсальний рецепт перебудови світу, виникає запитання: які права на землю належать її попереднім мешканцям? І чому російські історичні претензії повинні мати більшу вагу, ніж їхня власна історія? Московська комісія могла б раптом виявити, що замість списку російських вимог склала величезний перелік питань, за якими самій Росії доведеться відповідати.

Кавказ. Історія, яку неможливо вмістити в один підпис

У 1783 році Картлі-Кахетинське царство прийняло російський протекторат на підставі Георгіївського трактату. Росія зобов'язалася захищати царство, однак у 1801 році анексувала його та ліквідувала самостійну монархію. У наступні десятиліття вона поширила свою владу на інші землі Кавказу. Цей приклад показує, як історична розповідь про добровільне об'єднання може замовчувати момент, коли держава, якій обіцяли захист, втратила власний суверенітет.

На північному заході Кавказу особливо трагічною виявилася доля черкесів. Багаторічна російська експансія завершилася у 1864 році придушенням їхнього організованого опору. Ці події супроводжувалися масовими вигнаннями, втечею населення та загибеллю величезної кількості людей. Історики розглядають те, що сталося, як приклад колоніального насильства та етнічних чисток; питання кваліфікації цих подій як геноциду залишається предметом окремої дискусії.

Важко розглядати цю історію як звичайне переміщення кордону на карті. Йшлося про конкретні спільноти, які втратили домівки, землі та можливість самостійно розпоряджатися своєю долею. Якщо політики в Москві хочуть говорити про історичну справедливість, історії Кавказу безперечно є що їм розповісти.

Польща, Фінляндія, Центральна Азія. Імперія мала добрий апетит

Історія Речі Посполитої дає ще один приклад. У 1772, 1793 та 1795 роках Росія разом із Пруссією та Австрією брала участь у поділах польсько-литовської держави. Унаслідок третього поділу Річ Посполита зникла з карти Європи. Російські надбання охоплювали переважно території сучасних Литви, Білорусі та України, а в XIX столітті під російським пануванням опинилася також значна частина польських земель.

У 1809 році Росія завоювала Фінляндію у війні зі Швецією. Було створено автономне Велике князівство Фінляндське, правителем якого був російський імператор. У грудні 1917 року Фінляндія проголосила незалежність. Якби сьогодні хтось заявив, що історична влада російських царів дає Росії право на фінську територію, це був би не юридичний аргумент, а імперська претензія, вбрана в історичний костюм.

У XIX столітті російська експансія охопила також значну частину Центральної Азії. У 1865 році російські війська зайняли Ташкент, у 1868 році Самарканд. Бухарський емірат і Хівинське ханство опинилися в залежності від Санкт-Петербурга. Сучасний Узбекистан і сусідні держави мають власний суверенітет, який не скасовується тією обставиною, що колись їхніми землями керували російські губернатори.

До цього додається історія Радянського Союзу, який не слід безпосередньо ототожнювати ні з колишньою царською імперією, ні із сучасною Російською Федерацією. У 1940 році СРСР окупував та анексував Литву, Латвію й Естонію. Країни Балтії відновили незалежність у 1990–1991 роках, а Сполучені Штати протягом десятиліть не визнавали законності їхнього включення до складу СРСР. Цей приклад показує, що навіть багаторічне здійснення влади не перетворює автоматично незаконну анексію на законне право на територію.

Повернення захоплених земель і репарації. Рахунок для імперії

Якщо кожна п'ядь землі має повернутися до тих, у кого її відібрали, історичний розрахунок не може обмежуватися російськими вимогами до сусідів. Він повинен охоплювати й землі, захоплені самою Росією. Казань, Сибір, Кавказ та інші території російської експансії не були порожніми просторами на карті, які почали існувати лише після приходу царських військ. За кожним завоюванням стоять народи, втрачені права, відібрана власність, примусові переселення та шкода, наслідки якої можуть зберігатися протягом поколінь.

Отже, послідовне застосування принципу історичної справедливості приводить до вимоги повернути захоплені землі, відновити права їхніх мешканців, виплатити репарації та компенсації за завдану шкоду. Недостатньо просто визнати, що імперія припускалася помилок. Необхідно розібратися з наслідками завоювань, позбавлення власності, депортацій та грабунків за участю народів і спільнот, які від них постраждали. Саме вони повинні мати право голосу у визначенні способів виправлення історичної несправедливості.

Це не лише абстрактна моральна вимога. Декларація ООН про права корінних народів визнає їхні права на традиційні землі та ресурси. Її стаття 28 передбачає відшкодування завданої шкоди, зокрема повернення відібраних територій, а коли це неможливо, справедливу компенсацію. Принципи відповідальності держав за міжнародно-протиправні діяння, своєю чергою, передбачають реституцію та відшкодування шкоди. Вони не розв'язують автоматично всі питання, пов'язані із завоюваннями минулих століть, але показують, що повернення земель і відшкодування завданої шкоди є реальними інструментами відновлення справедливості, а не просто риторичною фігурою.

У випадку України відповідальність Росії має безпосередній сучасний вимір. Існують міжнародно визнані кордони, попередні зобов'язання Москви та заборона на здобуття територій силою. У резолюції ES-11/4 від 12 жовтня 2022 року Генеральна Асамблея ООН засудила спробу анексії чотирьох українських областей. Наступна резолюція ES-11/5, присвячена репараціям, визнала необхідність створення механізму відшкодування шкоди, завданої російською агресією. У цьому випадку йдеться не про історичну інтерпретацію, а про відповідальність за сучасні дії держави.

Кожна п'ядь землі. Але чиєї?

Повернімося до Володимира Мединського. Після двох днів переговорів в Абу-Дабі сторони досягли попередньої домовленості про масштабний обмін військовополоненими. Однак головну суперечку щодо територій так і не було розв'язано. Саме в цьому контексті російський переговорник пообіцяв повернути кожну п'ядь землі, яку Москва вважає своєю.

Звісно, він не говорив, що Росія має намір повертати землі, захоплені її власними царями. Таке тлумачення було б надто вільним і, головне, суперечило б контексту його слів. Але як уявний експеримент ця заява підходить якнайкраще.

Уявімо, що кожне історичне завоювання піддається такій самій перевірці. Казань нагадує про підкорене ханство, народи Сибіру про захоплені землі, черкеси про масові вигнання, а поляки про поділи Речі Посполитої. Чи готова Росія застосувати до цих історій той самий принцип, який її представники так охоче використовують щодо України? Визнати права підкорених народів, порушити питання повернення земель, відновлення справедливості та виплати репарацій?

Є при цьому одна деталь, заради якої не потрібно звертатися до архівів Івана Грозного. У січні 2003 року Володимир Путін підписав документ, що визначає сухопутний кордон Росії з Україною. Сьогодні його посланець запевняє, що кожна п'ядь російської землі буде повернута. Між цими двома датами не зникла жодна карта. Змінилися вимоги Кремля.

Тому, якщо Мединський справді хоче говорити про повернення земель та історичну справедливість, варто поширити цю розмову на всю історію російських завоювань. Не лише запитати, що Росія вважає своїм, а й встановити, що вона відібрала в інших, які права порушила та яку шкоду залишила після себе. Лише тоді в історичному рахунку з'являться й вимоги підкорених народів: повернення земель, відновлення прав, компенсації та репарації.

Кожна п'ядь має повернутися? Почнімо з Росії. Не з її чергових претензій до сусідів, а з розрахунку за те, що вона сама захопила. Адже держава, яка вимагає історичної справедливості виключно для себе, пропонує не універсальний принцип. Вона виставляє рахунок, з якого завбачливо викреслила всіх своїх кредиторів.