Суперечка через відсутність українців на параді нагадала про спільну боротьбу з Росією, але також показала, кому політично вигідний польсько-український конфлікт

Відсутність українських військовослужбовців на цьогорічному параді з нагоди Дня Війська Польського викликала широку дискусію як у Польщі, так і серед українців. Міністерство оборони України повідомило, що українська сторона не отримала офіційного запрошення. Польська сторона, своєю чергою, переконувала, що це не слід сприймати як недружній жест щодо України.

Сам парад є лише однією подією. Значно цікавішим виявилося те, що сталося навколо нього. Дискусія нагадала про історію, про яку говорять значно менше, ніж про найболючіші сторінки польсько-українських відносин: про спільну боротьбу поляків і українців проти більшовицької Росії у 1920 році.

Українці були союзниками Польщі

15 серпня не є випадковою датою. День Війська Польського відзначають у річницю Варшавської битви, однієї з найважливіших перемог у польсько-більшовицькій війні. У цій війні Польща воювала не сама.

Юзеф Пілсудський і лідер Української Народної Республіки Симон Петлюра у 1920 році уклали формальний політичний і військовий союз проти більшовиків. Армія Української Народної Республіки в різні періоди кампанії налічувала від понад десяти до кількох десятків тисяч військовослужбовців і воювала як союзник Польщі.

Однією з найвідоміших постатей цього союзу був полковник Марко Безручко, командир української 6-ї Січової стрілецької дивізії.

Для нашого регіону ця історія має особливе значення. Наприкінці серпня 1920 року Безручко командував обороною Замостя від 1-ї Кінної армії Семена Будьонного. У гарнізоні перебували як польські, так і українські військові, а українські сапери брали участь у підготовці міських укріплень. Оборона Замостя затримала сили Будьонного, після чого відбулася велика битва під Комаровом. Докладніше про польсько-український союз 1920 року.

Водночас потрібно зберігати історичну точність. Основні українські сили 15 серпня не воювали безпосередньо під Варшавою. Вони вели бої на південній ділянці фронту, зв'язуючи частину сил Червоної армії. Це не змінює основного факту: Польща та Українська Народна Республіка були в цій війні формальними союзниками й воювали проти одного противника.

Історія цього союзу мала гіркий фінал. Після укладення Польщею перемир'я з більшовицькою Росією українська армія продовжила боротьбу самостійно. Після поразки її військові перейшли кордон Польщі, були роззброєні та інтерновані. Юзеф Пілсудський, пізніше зустрічаючись з українськими офіцерами, просив у них вибачення за те, що доля спільної боротьби склалася інакше, ніж планувалося.

Президент нагадав про українців

У цьому контексті особливо цікавими були слова президента Кароля Навроцького, виголошені 14 серпня, напередодні Дня Війська Польського. Під час церемонії пам'яті на варшавському кладовищі Повонзки він нагадав, що разом із поляками проти більшовиків воювали також білоруси, українці, литовці та білі росіяни.

Немає доказів того, що заява президента була безпосередньою реакцією на дискусію про незапрошення українських військових. Однак важко не помітити її символічного значення. Дискусія, що почалася з питання «чому українців не буде на параді?», повернула до публічної розмови майже забутий фрагмент спільної історії. Повний виступ президента.

Канцелярія президента вшанувала українських союзників Польщі

Того самого дня відбувся ще один важливий жест. 14 серпня, напередодні 106-ї річниці Варшавської битви, міністр Войцех Колярський від імені президента Кароля Навроцького поклав квіти до могил військових Української Народної Республіки на Православному цвинтарі на Волі у Варшаві.

Йдеться про військових армії Симона Петлюри, які у 1920 році воювали пліч-о-пліч із Військом Польським проти більшовиків. Канцелярія президента Республіки Польща наголосила в офіційному повідомленні, що вони були союзниками Польщі в обороні від більшовицького наступу і що частина з них сьогодні спочиває в офіцерському секторі цвинтаря на Волі.

Міністр Колярський також поклав квіти до могили родини Федороньків. Симон Федоронько був головним православним капеланом Війська Польського, кавалером Ордена Білого Орла. У 1940 році його вбили в Катині. Його сини також пов'язали своє життя з Польщею: Орест і В'ячеслав були військовими Армії Крайової та загинули під час Варшавського повстання, а Олександр, пілот Польських Повітряних сил у Великій Британії, загинув у 1944 році.

Цей жест має особливе значення в контексті нинішньої дискусії. У той самий час, коли триває суперечка через відсутність українських військових на параді 15 серпня, Канцелярія президента Республіки Польща офіційно нагадує про українських військових, які понад сто років тому воювали пліч-о-пліч із Польщею.

Немає підстав стверджувати, що церемонія була реакцією на інтернет-дискусію навколо параду. Однак сама її форма та зміст показують, що пам'ять про польсько-український союз 1920 року залишається частиною офіційної політики пам'яті польської держави.

В офіційному повідомленні Канцелярії президента зазначено, що вшанування полеглих стало вираженням пам'яті та вдячності тим, хто приніс жертву в боротьбі за свободу Польщі. Докладніше про церемонію на сайті Канцелярії президента Республіки Польща.

Сьогодні поляки також воюють на боці України

Ця історія має сучасне продовження. У Збройних силах України служать також громадяни Польщі. Їхня повна кількість публічно невідома, тому немає підстав говорити про тисячі польських добровольців.

Під час парламентської роботи Міністерство національної оборони Польщі повідомляло про 71 офіційну заяву громадян Польщі на отримання дозволу служити у Збройних силах України. 35 із них отримали такий дозвіл. Водночас відомо, що частина поляків вступила на службу без попереднього дозволу, тому у 2026 році польський парламент також врегулював становище таких добровольців.

Символічно сенс їхньої присутності нагадує події понад столітньої давнини. Україна захищає передусім власну державу. Водночас, зупиняючи російську армію, вона підвищує безпеку Польщі та всієї Європи. Понад сто років тому українські військові разом із поляками воювали проти більшовицької Росії. Сьогодні польські добровольці разом з українцями воюють проти російської армії.

Радикальні праві не просто спостерігають за цим конфліктом

Однак не можна описувати нинішнє зростання напруженості так, наче воно виникло саме собою. У Польщі існують політичні середовища, які вже тривалий час будують політичний капітал на радикальній антиукраїнській риториці. Особливо помітно це в середовищі Гжегожа Брауна та частини ширшої радикальної правої сцени.

Браун неодноразово виступав проти допомоги Україні й описував українську державу формулюваннями, співзвучними з частиною російської пропаганди. У Європейському парламенті він називав владу в Києві одним із найбільш корумпованих і смертоносних для власних громадян режимів Європи. Раніше він разом зі своїми прихильниками зняв український прапор із Кургану Костюшка у Кракові. У 2026 році прокуратура знову зайнялася цією справою.

Це вже не окремі інтернет-коментарі анонімних користувачів. Йдеться про політиків, які мають мандати, доступ до засобів масової інформації та власну електоральну базу й послідовно зміщують межу допустимих висловлювань про українців у головному політичному дискурсі.

Проблема при цьому не обмежується середовищем Брауна. У липні TVN24 оприлюднив внутрішній «przekaz dnia», тобто підготовлений для політиків набір тез партії «Право і справедливість» щодо України. Згідно з матеріалом, політики цієї партії мали посилювати риторику щодо України, зокрема тому, що це могло допомогти в боротьбі за виборців Конфедерації та Конфедерації Польської Корони. Частину тез, які розсилали політикам, редакція назвала неправдивими.

Це важливий факт. Він показує, що антиукраїнська радикалізація не є виключно спонтанною реакцією суспільства на реальні проблеми. Вона також стала інструментом електоральної конкуренції. Партії бачать, що радикальна риторика приносить підтримку, і починають конкурувати за ту саму групу виборців.

Віцепрем'єр і міністр оборони Владислав Косіняк-Камиш у липні звинувачував «Право і справедливість» у перейманні мови радикальних правих, заявивши навіть, що партія «прийняла командування Гжегожа Брауна над усією опозицією». Це, звичайно, оцінка політичного опонента, однак вона відповідає помітному зміщенню дискусії у бік дедалі жорсткіших заяв щодо України.

Від слів до реальної агресії

Наслідки такої атмосфери вже не можна вимірювати лише кількістю коментарів в інтернеті. За даними поліції, які наводила «Rzeczpospolita», у першому півріччі 2026 року було зареєстровано 180 злочинів на ґрунті ненависті щодо українців. Це приблизно на 30 відсотків більше, ніж роком раніше.

Останніми місяцями медіа повідомляли, зокрема, про побиття українського чоловіка та його партнерки у Вроцлаві, словесний напад на українських дівчат в автобусі у Бельсько-Бялій, напад на двох тринадцятирічних українок у Легниці, а також про поляка, якого побили в Познані після того, як він заступився за українську дитину.

Дональд Туск, коментуючи серію таких випадків, заявив, що люди, які вдаються до ксенофобного насильства, діють проти інтересів Польщі та на користь Росії, а також польського й українського націоналізму.

Не можна добросовісно стверджувати, що конкретна політична заява безпосередньо спричинила конкретний напад. Однак можна говорити про політичну відповідальність за створення атмосфери, у якій мова зневаги щодо цілої національності поступово стає нормою. У цьому сенсі відповідальність середовищ, які роками свідомо будують підтримку на антиукраїнській риториці, не є абстрактною.

Реальний конфлікт є ідеальним паливом для російської дезінформації

Водночас було б помилкою вважати, що весь цей процес має виключно польські джерела. 14 серпня Reuters повідомив про значне посилення російських інформаційних операцій, які використовують саме польсько-український історичний конфлікт.

Згідно з аналізом Польського інституту міжнародних відносин, на який посилається Reuters, після одного з останніх епізодів суперечки кількість польськомовного антиукраїнського контенту в соціальних мережах зросла більш ніж на 250 відсотків. За оцінкою дослідників, частина цього зростання могла штучно посилюватися автоматизованими обліковими записами.

Найважливішим тут є сам механізм. Російській інформаційній операції не обов'язково вигадувати неіснуючу проблему. Значно ефективніше вона працює, коли використовує конфлікт, який справді існує.

Аналітик, якого цитує Reuters, сформулював це просто: подія може бути справжньою, але її інтерпретацію нав'язує зовнішній гравець. Волинь є реальною травмою. Суперечка щодо ексгумацій реальна. Проблеми, пов'язані з міграцією або імпортом сільськогосподарської продукції, також реальні. Однак достатньо обирати виключно найбільш конфліктні елементи, перебільшувати їх і представляти мільйони людей як одну ворожу групу.

При цьому радикальним політикам і російській дезінформації не обов'язково співпрацювати між собою. Достатньо, що вони використовують одну й ту саму емоцію та взаємно посилюють наслідки своїх повідомлень. Саме тому відповідальність за внутрішню радикалізацію дискусії не можна перекладати на «російських ботів». Бот не змушує польського парламентаря використовувати антиукраїнську риторику.

Старий механізм: емоційний конфлікт затуляє інші проблеми

У цієї історії є ще один аспект. У політиці століттями працює простий механізм: тема, пов'язана з національною пам'яттю, почуттям кривди або загрозою, здатна повністю захопити суспільну дискусію. У цей час менш емоційні, складні та незручні проблеми відходять на другий план.

Останніми місяцями як в Україні, так і в Польщі широко висвітлюються серйозні розслідування, пов'язані з підозрами у корупції та порушеннях. Національне антикорупційне бюро України веде чергові справи, які стосуються, зокрема, оборонного сектору та високопосадовців. У Польщі Європейська прокуратура веде, серед іншого, велике розслідування щодо можливої корупції під час реалізації інфраструктурних проєктів, профінансованих коштом Європейського Союзу.

У нас немає доказів того, що польсько-український конфлікт був навмисно створений владою у Варшаві або Києві саме для того, щоб приховати ці справи. Таке твердження не можна подавати як факт.

Однак історія політики дає багато прикладів значно простішого механізму: коли емоційний конфлікт уже існує, його дуже легко використати для зміни теми суспільної дискусії, мобілізації власного електорату та відвернення уваги від незручних питань. Для цього не потрібна жодна єдина змова. Достатньо політичної вигоди.

Конфлікт приносить голоси

У Польщі ця вигода вже помітна. Опитування показують високу підтримку як Конфедерації, так і Конфедерації Польської Корони Гжегожа Брауна. Reuters звертає увагу на те, що ставлення до України може стати однією з важливих тем перед парламентськими виборами 2027 року.

Саме тому відповідальність радикальних правих не можна розмивати загальним твердженням, що «суспільство втомилося від України». Втома, економічні проблеми та невирішені історичні суперечки реальні. Але саме політики вирішують, чи намагатимуться вони пом'якшувати ці емоції, чи перетворюватимуть їх на інструмент мобілізації проти цілої національної групи.

Останніми місяцями частина польських правих обрала другий шлях. Більше того, електоральний тиск з боку Брауна та Конфедерації почав впливати і на риторику більших політичних сил. Це одна з причин, чому конфлікт, який ще кілька років тому можна було вести в межах складного історичного діалогу, почав переноситися на ставлення до сучасних українців, які живуть у Польщі.

Не вся Польща пішла цим шляхом

Водночас було б так само нечесно представляти всю польську політичну сцену як антиукраїнську. Уряд Дональда Туска та частина інших політичних сил рішуче виступають проти спроб перетворити історичну суперечку на конфлікт між народами.

Туск публічно назвав політичну сварку між Польщею та Україною стратегічною помилкою, яка шкодить обом державам економічно, геополітично та репутаційно. Після серії нападів на українців він також закликав покласти край ксенофобному насильству.

Наприкінці липня Туск і Володимир Зеленський зустрілися в Любліні. Вони одночасно обговорювали безпеку Польщі та України, російську війну, історичний діалог і безпеку українців, які живуть у Польщі. Сам факт того, що зустріч відбулася саме в період дуже гострого політичного конфлікту, показує різницю між використанням протистояння в електоральних цілях і спробою політично його врегулювати.

Можна пам'ятати Волинь і пам'ятати Замостя

Найгіршим рішенням було б звести цю дискусію до вибору однієї історії проти іншої.

Волинський злочин не можна релятивізувати або замовчувати. Родини жертв мають право на пам'ять, ексгумацію та гідне поховання своїх близьких. Україна також повинна розбиратися з найскладнішими сторінками власної історії.

Але пам'ять про Волинь не вимагає забувати про українців, які у 1920 році разом із поляками воювали проти більшовиків. Вона також не вимагає переносити відповідальність за злочини понад 80-річної давнини на українських дітей, які сьогодні їдуть польським автобусом, працівників, сусідів або військових, які захищають свою країну від Росії.

Зріла історична пам'ять здатна вмістити обидва досвіди. Волинь показує, до чого можуть призвести крайній націоналізм і дегуманізація сусіда. Союз Пілсудського і Петлюри та оборона Замостя показують протилежне: перед обличчям спільної загрози поляки й українці здатні воювати на одному боці.

Можливо, саме це є найціннішим результатом дискусії навколо цьогорічного параду. Замість того щоб обмежитися питанням про одне запрошення, ми знову почали говорити про історію, яка роками залишалася в тіні.

А той факт, що напередодні 15 серпня президент Польщі сам нагадав про українців, які воювали проти більшовиків, може бути сигналом того, що і з польського боку існує простір для відновлення балансу в цій дискусії.

Невідомо, чи є це результатом останньої дискусії, тому не слід подавати це як факт. Однак можна сподіватися, що політики обох держав уже побачили, наскільки легко історичний конфлікт виходить з-під контролю і починає працювати в інтересах тих, хто хоче послабити Польщу та Україну.

Сьогодні Росія знову веде війну проти незалежної держави в Європі. Українці гинуть, зупиняючи російську армію на сході. Поляки, які служать на боці України, воюють разом із ними. Польща залишається однією з держав, найбільше зацікавлених у тому, щоб Росія не виграла цю війну.

У такій ситуації суперечка між поляками й українцями є чимось більшим, ніж чергова інтернет-сварка. Реальні проблеми потрібно вирішувати. Злочини потрібно називати злочинами. Але політична відповідальність починається там, де історична пам'ять перестає служити встановленню правди й починає використовуватися для формування ворожості до людей, які живуть тут і зараз.