Українські ініціативи, що змінювали європейські країни

За оцінками Deloitte, завдяки присутності біженців з України ВВП Польщі у 2025 році був приблизно на 2,4% вищим, ніж був би без їхньої участі в економіці. У Чехії податки та внески, пов’язані з перебуванням людей під тимчасовим захистом, перевищили витрати на їхню підтримку. У Румунії депутат, який представляє українську меншину, ініціював законопроєкт, що згодом став законом, а в Австрії науковець із Галичини долучився до створення окремого відомства охорони здоров’я. В інших країнах українці залишили по собі школи, архіви, музеї та університети, які працювали десятиліттями. Ці історії об’єднує не лише походження їхніх учасників: у кожній можна простежити конкретний механізм, завдяки якому праця або спільна ініціатива дали результат.

Це не розповідь про те, що одна спільнота «збудувала Європу». Держави розвивалися зусиллями багатьох народів, інституцій і поколінь. Важливіше інше запитання: що змінюється, коли людина, яка приїхала з іншої країни, або представник національної меншини отримує можливість працювати, навчатися, засновувати підприємства та брати участь в ухваленні суспільно важливих рішень? Приклади шести держав показують як користь для всього суспільства, так і значення дієвого захисту прав меншин. Водночас потрібно розрізняти громадян, які історично належали до національних меншин, політичних емігрантів, сучасних трудових мігрантів і людей, які втекли від російської агресії після 2022 року. Їхнє правове становище та можливості діяти були різними.

Польща: економіка, право та співпраця на місцевому рівні

Сучасний внесок українців в економіку Польщі найпростіше побачити завдяки даним, що дозволяють оцінити його масштаб. У звіті, опублікованому 1 жовтня 2026 року, Deloitte на замовлення Агентства ООН у справах біженців (UNHCR) оцінила, що присутність біженців з України забезпечила у 2025 році додатковий економічний ефект, еквівалентний приблизно 2,4% ВВП Польщі, або близько 94 млрд злотих, порівняно зі сценарієм без участі цієї групи в економіці. Рівень зайнятості серед цих людей зріс до 76%, на сім відсоткових пунктів порівняно з 2024 роком. Автори не виявили доказів негативного впливу зростання економічної активності біженців на зайнятість або зарплати поляків. Водночас 94 млрд злотих не можна називати сумою податків, сплачених українцями. Це результат моделювання додаткової економічної активності порівняно зі сценарієм, за якого біженці не брали б участі в польській економіці. Докладніше про результати йдеться в повідомленні UNHCR та Deloitte.

За цими показниками стоять конкретні процеси. Більше людей влаштовуються на роботу, сплачують внески, орендують житло, купують товари, користуються послугами та беруть участь у діяльності підприємств. Звіт також вказує на дедалі більшу роль самозайнятості, але водночас показує невикористаний потенціал кваліфікацій: 62% біженців працездатного віку мають вищу освіту, тоді як лише 29% працевлаштованих обіймають керівні, фахові або технічні посади. Це означає, що користь для Польщі може бути більшою, якщо медсестра, інженерка, учитель або програміст працюватимуть відповідно до своїх навичок, а не лише на посадах, доступних без визнання диплома. За даними того самого аналізу, у 2025 році внески на медичне страхування, сплачені біженцями, приблизно на 50 млн злотих перевищили вартість медичних послуг, профінансованих для цієї групи. Такі цифри показують не тільки поточні результати інтеграції, а й сфери, у яких адміністративні перешкоди обмежують майбутню користь.

Другий вимір — підприємництво. Польський економічний інститут повідомив у лютому 2026 року, що протягом 2022–2025 років громадяни України зареєстрували 109,1 тис. одноосібних підприємств, а також було створено 14,5 тис. товариств за участю українського капіталу. Загалом це понад 123 тис. реєстрацій за чотири роки. Найбільше нових підприємств працювали у сфері будівництва, програмування, телекомунікацій і різноманітних послуг. Ця цифра не означає, що всі зареєстровані компанії досі працюють: частина могла припинити діяльність, інші могли змінити організаційно-правову форму. Проте масштаб реєстрацій свідчить, що українці стають не лише працівниками польських підприємств, а й постачальниками послуг, контрагентами, конкурентами та роботодавцями. Детальну статистику публікує Польський економічний інститут. Не варто забувати й про попередні хвилі міграції: частина ділових зв’язків, знання ринку та торговельних контактів існувала задовго до лютого 2022 року.

Однак історія українців у Польщі не починається із сучасного ринку праці. Громадяни, які належали до історичної української меншини, брали участь у польському політичному житті значно раніше. У 1993–2001 роках депутат Мирослав Чех працював не лише над питаннями прав меншин, а й над правилами парламентських виборів. Документація Сейму підтверджує, що 2001 року він був доповідачем парламентської комісії, яка розглядала виборче законодавство щодо Сейму й Сенату. Це не означає, що він самостійно написав увесь закон. Але це означає, що політик із української громади брав участь у створенні правил, важливих для всіх виборців. Закон про національні та етнічні меншини й регіональну мову від 6 січня 2005 року закріпив сталу систему захисту ідентичності, освіти та консультацій із владою, яка охоплює також українців. Його ухваленню передували багаторічні зусилля багатьох середовищ, а не робота одного парламентаря. У регіонах діяльність таких людей, як Мирон Сич, сприяла розвитку шкіл і представництва меншин у місцевому самоврядуванні. У Любліні сучасний приклад — простір Baobab за адресою Krakowskie Przedmieście 39b, який із 2023 року розвиває коаліція організацій, зокрема Homo Faber, Інститут на підтримку правової держави та український «Пласт». Як повідомляє міська адміністрація Любліна, у 2024 році Baobab відвідали понад 10 тис. осіб, які долучалися до зустрічей, майстерень та інших заходів, відкритих для мешканців незалежно від національності.

Чехія: університети, працівники та державний бюджет

На початку XX століття молода Чехословаччина відкрила можливості для українських політичних емігрантів, науковців і студентів, які не могли вільно розвивати академічну діяльність на батьківщині. Одним із найтриваліших результатів цієї політики стала Українська господарська академія в Подєбрадах, заснована 1922 року з ініціативи Українського громадського комітету, очолюваного Микитою Шаповалом. Чехословацька влада надала фінансову підтримку, а Міністерство землеробства 16 травня 1922 року затвердило статут навчального закладу. Було створено три факультети: агрономічно-лісовий, інженерний та економічно-кооперативний. За архівними матеріалами, академія підготувала 559 випускників з інженерською кваліфікацією. Це був не просто дискусійний гурток емігрантів: діяли навчальні програми, викладали професори, працювали бібліотека, спеціалізовані видавництва й лабораторії. Академія припинила діяльність 1935 року, але її роботу в зміненому форматі продовжив Український технічно-господарський інститут. Історію академії та збережених матеріалів документує український державний архів. Документи цих установ і сьогодні зберігаються, зокрема, в чеських та українських архівах.

Подібний шлях пройшов Український вільний університет, відкритий у Відні в січні 1921 року, а вже того самого року перенесений до Праги. Протягом понад двох десятиліть чеська столиця була важливим осередком української науки, освіти та видавничої справи. Тут важко відокремити заслуги емігрантів від рішень держави, яка їх прийняла: без українських професорів не було б цих університетів, а без дозволу й підтримки Чехословаччини багато з них не мали б умов для роботи. Саме співпраця дала результат. Університети видавали наукові праці, готували фахівців і налагоджували міжнародні академічні зв’язки. Частина цієї інфраструктури збереглася й у наступні десятиліття, а Український вільний університет після війни переніс діяльність до Німеччини. Водночас без докладних відомостей про подальшу кар’єру випускників не варто автоматично приписувати їм вплив на конкретні галузі чеської промисловості.

Через століття Чехія дає інший, не менш вимірюваний приклад. Міністерство праці та соціальних справ повідомило, що в третьому кварталі 2025 року змодельовані надходження від податків і внесків, пов’язаних з особами під тимчасовим захистом, становили 8,2 млрд чеських крон, тоді як витрати на їхню підтримку сягнули 3,9 млрд крон. Отже, позитивна різниця за один квартал становила 4,3 млрд крон. За перші три квартали 2025 року відомство повідомляло про сукупне позитивне сальдо 11,7 млрд крон, а за весь 2024 рік — 9,7 млрд крон. Методологію та дані оприлюднило Міністерство праці та соціальних справ Чехії. Це не дохід якоїсь «української компанії» і не остаточний баланс міграції на всі майбутні роки, а урядове зіставлення визначених надходжень і видатків, пов’язаних із конкретною групою. Чехія вкладала кошти в житло, школи та підтримку людей, які тікали від війни, а зростання зайнятості поступово збільшувало бюджетні доходи. Водночас представники української меншини беруть участь у роботі урядової Ради з питань національних меншин. У грудні 2025 року вони, серед іншого, порушили питання доступу молоді з України до нового консультативного форуму. Рада ухвалила рішення створити його, хоча наразі не встановлено, які саме пропозиції українських представників увійшли до остаточних правил.

Румунія: від представництва меншини до закону та інвестицій

Румунія показує, наскільки великою може бути різниця між самою присутністю меншини в державі та її доступом до формальних механізмів ухвалення рішень. Українці поколіннями живуть, зокрема, у Мараморощині та на Буковині. Як історична меншина вони мають власні школи й організації, а румунська конституція передбачає спеціальне парламентське представництво організацій національних меншин, які відповідають вимогам виборчого законодавства. Цим механізмом користується Союз українців Румунії. Йдеться не про представництво всіх українських біженців, які прибули після 2022 року, а насамперед про громадян, що належать до місцевої меншини. Завдяки депутатському мандату її вимоги можуть набувати форми офіційних законопроєктів, а представник організації також може брати участь у ширшій парламентській роботі.

Показовий приклад з’явився 2018 року. Депутат Ніколає-Мирослав Петрецький (Nicolae-Miroslav Petrețchi), який представляє Союз українців Румунії, виступив ініціатором законопроєкту L110/2018. Згодом парламент ухвалив Закон №213 від 27 липня 2018 року, встановивши 9 листопада Днем української мови. Закон дозволяє проводити культурні заходи в населених пунктах проживання української громади, а центральним установам і органам місцевого самоврядування — надавати організаційну або фінансову підтримку. Школи, де українську викладають як рідну мову, можуть проводити цього дня заняття, присвячені культурі. Тут шлях від ініціатора до ухваленого документа можна перевірити за офіційними матеріалами Сенату Румунії: законопроєкт, ім’я автора та номер чинного закону безпосередньо пов’язані між собою. Текст закону опублікований на румунському законодавчому порталі.

Ще цікавіший з погляду користі для всього суспільства випадок — державний бюджет на 2025 рік. У повідомленні від 6 лютого 2025 року Петрецький заявив, що парламент погодив вісімнадцять поправок, підготовлених ним разом із представниками Союзу українців Румунії. Він назвав конкретні цілі: модернізація амбулаторій у населених пунктах Rona de Sus, Terebești та Pietroasa Mare, придбання медичного обладнання, інвестиції в школи, опалення, оснащення, місцеві дороги та ремонт культурних об’єктів. Цими проєктами могли б користуватися мешканці незалежно від національності. Однак важливо розрізняти дві обставини. Ухвалення поправок підтвердив парламентар; незалежного підтвердження завершення всіх інвестицій поки немає. Якщо документи органів місцевого самоврядування та державних закупівель підтвердять виконання робіт, це стане особливо сильним прикладом того, як політичне представництво меншини перетворюється на загальнодоступні суспільні послуги.

Третій вимір — школи та збереження мови між поколіннями. У Сігету-Мармацієй (Sighetu Marmației) працює державний навчальний заклад імені Тараса Шевченка, де викладають українською мовою. У 2025 році Міністерство освіти Румунії акредитувало в його структурі дошкільну освіту українською з початком навчання у 2025/2026 навчальному році. Заклад є частиною румунської системи освіти та підпорядковується її стандартам і контролю. Для родин меншини це можливість зберегти мову, а для держави — забезпечити освіту, не витісняючи дітей за межі державної шкільної системи. Але недостатньо просто рахувати ухвалені закони чи закладені до бюджету суми. Остаточний показник результативності — кількість дітей, які справді здобувають якісну освіту, кількість діючих закладів і доступність послуг для всієї місцевої громади.

Австрія: участь українців у розбудові державних інституцій

Для розуміння австрійської історії варто повернутися в часи, коли Галичина входила до монархії Габсбургів. Тоді українці були не лише мігрантами з-за кордону, а й одним із народів багатонаціональної держави. Вони могли навчатися, працювати в університетах, а деякі брали участь у парламентському житті монархії. Один із найважливіших прикладів — Іван Горбачевський (Ivan Horbaczewski), науковець і професор медичної хімії, який народився 1854 року в Галичині. Він навчався у Відні, розвивав академічну кар’єру в Празі, працював в австрійських дорадчих органах з питань громадського здоров’я, а в 1909 році став членом Палати панів Державної ради. Отже, його знання використовували не лише в науці, а й у державному управлінні.

24 листопада 1917 року в Австрії створили окреме Міністерство народного здоров’я, одне з перших таких міністерств у Європі. Його першим міністром став Горбачевський, призначений 30 липня 1918 року. Хронологію підтверджують протоколи засідань австрійської Ради міністрів, опрацьовані Австрійською академією наук. Послідовність подій важлива: Горбачевський не був одноосібним автором ідеї та не очолив міністерство в день його заснування. Водночас він долучився до підготовки нової структури й узяв на себе відповідальність за її керівництво. Розвиток державного управління охороною здоров’я охоплював питання гігієни, профілактики захворювань та організації громадського здоров’я. Сама монархія розпалася ще 1918 року, але відповідні функції держави збереглися. Приклад Горбачевського показує, як людина з українського середовища могла зробити внесок в інституцію, що служила всьому населенню, а не тільки її власній національній групі. Утім, це не приклад тиску української діаспори на іноземний уряд: Горбачевський діяв як учений і державний службовець країни, громадянином якої він був.

Таке розмежування допомагає зрозуміти й участь українських парламентарів у реформах Австро-Угорщини. Депутат Юліан Романчук, зокрема, виступав під час обговорення виборчої реформи 1906 року, критикував нерівномірний розподіл мандатів і вимагав справедливішого представництва населення. Ширше виборче право до австрійської Палати депутатів запровадили 1907 року, але приписувати цей успіх виключно Романчуку або українській групі депутатів було б неправильно. Важливим є сам механізм: представники національних спільнот, які раніше не мали належного представництва, виносили на обговорення проблеми, що стосувалися якості всієї політичної системи. Отже, історія Австрії демонструє два різні типи внеску: особисті компетенції, використані в державному управлінні, та колективну боротьбу за участь у державних інституціях. Перший дав цілком конкретний адміністративний результат, а другий дозволяє документально підтвердити участь у реформаторському процесі, хоча висунуті вимоги задовольняли не завжди.

Словаччина: мовні права, школи та культурна спадщина

Історія Словаччини потребує особливої точності. У Пряшівському регіоні живуть спільноти, пов’язані з карпатськими традиціями та мовами, але сьогодні українці та русини визнаються окремими національними меншинами. Не можна автоматично зараховувати здобутки русинських інституцій до досягнень української діаспори або називати українцем кожного вихідця з Карпат. Складний вибір мови та національної ідентичності був частиною історії регіону вже в першій половині XX століття. Ураховувати це необхідно для чесної оцінки як успіхів, так і суперечок навколо повоєнної шкільної політики.

У словацькому парламентському архіві зберігся документ, який дозволяє простежити вплив представників меншини на рішення влади. 26 травня 1945 року Словацька національна рада розглянула меморандум Української національної ради Пряшівщини. Представники української спільноти вимагали політичного представництва та створення механізмів управління шкільною освітою. У відповідь Рада погодила, зокрема, створення українського реферату при органі, відповідальному за освіту, участь українських представників у кадрових призначеннях, участь інспекторів у нагляді за школами та нові правила запису дітей до навчальних закладів. Після дебатів голова засідання оголосив, що відповідь на меморандум прийнята більшістю голосів. Перебіг засідання зберігся у стенограмі Словацької національної ради від 26 травня 1945 року. Це вагомий доказ механізму ухвалення рішення: є конкретна організація, документ із вимогами, обговорення й рішення державного органу. Однак це не означає, що всі подальші наслідки були однозначно позитивними. Під час самих дебатів наголошували на необхідності враховувати реальне бажання мешканців щодо мови навчання. Частина рішень і практик того часу досі є предметом суперечок серед істориків та самих громад.

Наслідки створення інституцій можна побачити і через кілька десятиліть. Музей української культури, заснований у Пряшеві 1956 року й перенесений до Свидника за рішенням регіональної влади в 1964 році, сьогодні працює як частина Словацького національного музею. Він збирає пам’ятки матеріальної та духовної культури, здійснює дослідження, організовує виставки й із 1965 року видає наукові публікації. Ще безпосередніший приклад — школа імені Тараса Шевченка у Пряшеві, де навчання ведуть українською мовою. Коли у 2022 році до Словаччини прибули діти, які рятувалися від війни, школа змогла використати досвід своїх педагогів і наявні мовні ресурси. Адміністрація Пряшівського самоврядного краю повідомила, що 12 квітня 2022 року в ній навчалися 136 новоприбулих дітей з України, тобто 78% таких учнів, зарахованих на той момент до шкіл у підпорядкуванні крайового самоврядування. Це приклад інфраструктури, створеної для історичної меншини, яка згодом стала корисною також людям, що прибули з зовсім інших причин.

Німеччина: захист біженців, університет і громадянська освіта

Після 1945 року на території окупованої Німеччини опинилися сотні тисяч українців серед величезної кількості людей, переміщених унаслідок війни. Серед них були примусові робітники, колишні військовополонені та політичні біженці. Для частини повернення до Радянського Союзу означало ризик репресій. Окупаційна влада нерідко розглядала їх передусім як радянських або польських громадян, не враховуючи особистих обставин і загроз. Тому українські діячі організовували комітети взаємодопомоги, об’єднували табори й домагалися окремого підходу до людей, які не хотіли повертатися під контроль Москви. У 1945 році виникло Центральне представництво української еміграції, яке координувало допомогу, освіту, контакти з адміністрацією та підготовку до переїзду в інші країни. Архівні дослідження німецького Федерального центру політичної освіти описують ці зусилля, але також вказують, що зміни політики не можна приписувати виключно українським організаціям.

В американській окупаційній зоні вже з літа 1945 року частину українців неофіційно розглядали як осіб без громадянства, а з 16 листопада 1945 року таку класифікацію почали застосовувати офіційно. Це не усунуло всіх проблем одразу й не встановило однакової практики на всій території окупованої Німеччини. Проте показує, чому колективне представництво мало практичне значення для біженців: воно могло впливати на їхні контакти з адміністрацією, доступ до допомоги та ризик примусового повернення. Найважливіша суспільна користь тут не обмежувалася інтересами одного народу. Повоєнні європейські інституції мусили шукати відповідь на запитання, як захищати людей, чиє формальне громадянство не гарантувало їм безпеки. Водночас не можна подавати сучасні норми захисту біженців як безпосередній результат діяльності цих організацій: для такого висновку потрібні окремі юридичні докази.

Ще триваліший слід залишив Український вільний університет у Мюнхені. Він виник у Відні 1921 року, згодом працював у Празі, а після війни його викладачі та організатори відновили діяльність у зруйнованому Мюнхені. Перші заняття в німецькому місті почалися в жовтні 1945 року, а в січні 1946 року університет відновив видавничу діяльність. 16 вересня 1950 року баварське міністерство освіти визнало заклад приватним університетом із правом присуджувати докторські ступені та проводити габілітацію. З 1962 року університет отримував фінансову підтримку федеральної влади Німеччини та Баварії. Федеральне фінансування припинилося 1996 року, а згідно з документом Ландтагу Баварії від 2025 року, підтримка з боку Баварії тривала до 2006 року. Завдяки цьому емігрантський академічний проєкт не залишився лише спогадом про втрачену державу, а став частиною наукового й освітнього середовища Німеччини. Його головна місія залишалася пов’язаною з українською наукою, але університет працював завдяки багаторічній співпраці діаспори з німецькими інституціями.

Німецький приклад можна доповнити історіями людей, які діють самостійно, не представляючи українські організації. Народжена в Україні Марина Вайсбанд, раніше відома діяльністю в німецькій Піратській партії, з 2014 року розвиває проєкт aula, який допомагає школярам брати участь в ухваленні рішень щодо життя своїх шкіл. Учні можуть висувати пропозиції, обговорювати їх, голосувати та долучатися до виконання узгоджених рішень. Проєкт представляв і підтримував, зокрема, німецький Федеральний центр політичної освіти; ним користуються школи та освітні установи. Ідеться про користь для громадянської освіти Німеччини, а не про особливі права української громади. Це також важливе методологічне застереження: походження людини з України не означає, що її успіх є досягненням організованої діаспори. Він може бути особистим внеском громадянки або мешканки Німеччини у розв’язання спільної суспільної проблеми.

Що насправді залишається після таких ініціатив?

Шість історій приводять до одного висновку: найважливіше не чисельність громади й не кількість її публічних виступів, а можливість перетворити знання, навички та вимоги на дії, які служать людям навіть після відходу ініціаторів. У Польщі цей результат помітний у працевлаштуванні, підприємництві та місцевих послугах; у Чехії — в архівах колишніх університетів і сучасних бюджетних надходженнях; у Румунії — в ухваленому законі та спробах перетворити парламентський мандат на інвестиції; в Австрії — в історії державного управління охороною здоров’я; у Словаччині — у школах, музеї та офіційних рішеннях щодо представництва; у Німеччині — у розвитку академічного середовища, захисті біженців і демократичній освіті. Не кожна ініціатива завершилася успіхом, а саме лише ухвалення поправки чи створення комісії ще не доводить поліпшення життя мешканців. Проте найстійкіші результати можна розпізнати: це установи, які продовжують працювати, послуги, доступні різним громадянам, і права, якими можна реально скористатися. Коли держава відкриває людям шлях до праці, освіти та спільного ухвалення рішень, а громада здатна організувати свої зусилля, користь не обмежується самою меншиною. Вона може стати частиною спільного розвитку всього суспільства.