Орден Білого Орла та криза пам’яті: чому суперечка навколо Зеленського вийшла за межі однієї нагороди

Цей текст є авторським коментарем. Він містить оцінку подій і не є офіційною позицією української громади в Любліні.

Передісторія: Орден Білого Орла як символ підтримки України

5 квітня 2023 року президент Польщі Анджей Дуда нагородив Володимира Зеленського Орденом Білого Орла, найвищою державною нагородою Польщі. Це сталося під час повномасштабної війни, коли Польща була одним із головних союзників України: логістичним, військовим, гуманітарним і політичним.

У промові Дуди важливою була не лише персональна оцінка Зеленського. Польський президент прямо подавав нагороду як вияв поваги до українського народу, який бореться за незалежність. Зеленський у цій рамці був не тільки окремим політиком, а представником України у війні проти російської агресії.

Саме ця обставина згодом стала ключовою в аргументації української сторони. Якщо орден вручався не лише Зеленському як людині, а Україні, українському народові та армії, то його відкликання стало сприйматися не як персональне рішення щодо одного президента, а як удар по символічній гідності воюючої держави.

Глибший конфлікт: УПА, Волинь і різна пам’ять двох народів

Безпосередньою причиною кризи став указ Зеленського від 26 травня 2026 року. Ним Окремому центру спеціальних операцій “Північ” Сил спеціальних операцій Збройних Сил України було присвоєно почесне найменування “імені Героїв УПА”.

В українській логіці це рішення вписувалося у відновлення історичних традицій національного війська. Українська повстанська армія в українському державному наративі часто розглядається як частина боротьби за незалежність, особливо в контексті опору радянській системі та російському імперському впливу.

Але для Польщі УПА має інше, набагато болючіше значення. У польській пам’яті вона пов’язана передусім із Волинською трагедією та масовими вбивствами польського цивільного населення у 1943-1945 роках. Польський парламент визнав ці події геноцидом поляків, вчиненим українськими націоналістами.

Тут і виникає головний вузол. Україна бачить у назві “Герої УПА” символ боротьби за державність. Польща бачить у ній символ сили, відповідальної за одну з найболючіших сторінок польської історичної пам’яті. Обидві пам’яті існують одночасно, але політична помилка України полягала в тому, що таке рішення було ухвалене без достатньої підготовки польського контексту.

Це не означає, що Україна має відмовитися від власної історії. Але це означає, що в умовах війни і стратегічного партнерства з Польщею такі кроки потребують не лише внутрішньої логіки, а й зовнішньої комунікації.

Чому рішення Зеленського було передбачувано вибуховим

Зеленський часто діє в символічних питаннях різко, ситуативно і без достатньої глибини історичного контексту. Для частини українського суспільства це сприймається не як випадковість, а як продовження проблеми, яка тягнеться ще з його довоєнної публічної біографії.

До президентства Зеленський був обличчям “Кварталу 95”. У грудні 2013 року, під час Революції гідності, у новорічному випуску шоу прозвучав номер, у якому жартували про побиття майданівців спецпідрозділом “Беркут” і “ебонітові палички”, якими нібито можна було б “добувати електричний струм” під час побиття протестувальників, якщо одягнути їх у шерстяний одяг.

Цей епізод не є прямим поясненням указу про Героїв УПА. Але він важливий для розуміння того, чому частина майданної і державницької аудиторії досі сприймає Зеленського як людину, яка не до кінця зійшла зі сцени політичного гумору. У темах історичної пам’яті, Майдану, війни, УПА, Голодомору, Волині та українсько-польського примирення така репутація створює додаткову проблему довіри.

Коли політик із таким бекграундом ухвалює різке символічне рішення, опоненти легко тлумачать це як черговий жест без достатнього розуміння наслідків. У випадку з указом про Героїв УПА саме це й сталося.

Реакція Польщі: від критики до демонстративного відкликання нагороди

Польська реакція була швидкою і політично жорсткою. Президент Польщі Кароль Навроцький заявив, що рішення Зеленського про найменування українського військового підрозділу іменем Героїв УПА перетнуло межу, чутливу для польського суспільства.

19 червня 2026 року Навроцький оголосив, що ухвалив рішення позбавити Зеленського Ордена Білого Орла. Він наголошував, що це не спрямовано проти українського народу і не означає зміни стратегічного курсу Польщі щодо безпеки. Але політичний ефект був іншим.

У Варшаві це могли подавати як захист польської історичної пам’яті. У Києві це було сприйнято як демонстративне приниження президента воюючої України. І навіть ті, хто вважав первинний український указ помилковим, не могли не бачити, що польська відповідь вивела кризу на інший рівень.

Критики Навроцького у самій Польщі теж звертали увагу, що така ескалація грає на користь москви. Міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський і міністр оборони Владислав Косіняк-Камиш попереджали, що конфлікти між союзниками в умовах війни вигідні ворогу.

Повернення ордена Зеленським

20 червня Зеленський заявив, що повернув Орден Білого Орла президентові Польщі. Українська сторона підкреслювала, що сприймала цю нагороду як відзнаку не лише для Зеленського, а для українського народу і української армії.

Зеленський не сперечався про право Польщі ухвалювати рішення щодо своїх державних нагород. Але він фактично показав: якщо Польща відкликає символ, який був вручений Україні в момент війни, Україна повертає його як державний жест.

Після цього рішення почали ухвалювати й інші українські посадовці: міністр закордонних справ Андрій Сибіга, керівник Головного управління розвідки Кирило Буданов, посол України у Польщі Василь Боднар, представники дипломатичної і безпекової вертикалі. У цих випадках логіка була зрозуміла: це чинна державна команда, яка діє в межах загальної позиції Банкової та державної вертикалі.

Навіть коли про рішення відмовитись від Ордена Білого Орла заявив Леонід Кучма, це виглядало логічно і не стало несподіванкою.

Леонід Кучма: системний жест старої державної школи

Кучма є політиком старої системної школи. Його президентство фактично сформувало модель багатовекторності, коли Україна балансувала між Заходом і росією. Його політика, медійний тиск, справа Гонгадзе і загальна атмосфера авторитаризації стали частиною передісторії протестної хвилі, яка згодом привела до Помаранчевої революції, а пізніше до ширших Майданів як форми суспільного спротиву.

Водночас у роки війни Кучма залишався включеним у переговорні процеси. Він представляв Україну в Тристоронній контактній групі щодо Донбасу у 2014-2018 роках, а у 2019 році знову очолив українську делегацію в цьому форматі. Тристороння контактна група була майданчиком Україна, росія, Організація з безпеки і співробітництва в Європі. Саме через цей формат ішли переговори щодо припинення вогню, обміну полоненими і Мінських домовленостей.

Віктор Ющенко: символ української пам’яті і польсько-українського примирення

Найбільшу історичну вагу має рішення Віктора Ющенка. Саме Ющенко як президент найбільш послідовно формував українську політику історичної пам’яті: Голодомор, УПА, українські визвольні змагання, відновлення національного пантеону, дистанціювання від радянського історичного канону.

Водночас Ющенко був одним із президентів, які намагалися будувати польсько-українське примирення не через замовчування болючих тем, а через взаємне вшанування жертв. У цьому контексті особливо важлива згадка про Гуту Пеняцьку у 2009 році, де Ющенко і Лех Качинський вшановували польських жертв каральної операції часів Другої світової війни. Також згадується Павлокома в Польщі, де президенти вшановували українських жертв і говорили про потребу порозуміння.

Ющенку не можна дорікнути в підтримці Зеленського. Він політично, світоглядно і стилістично є майже протилежністю Зеленському. Але для нього рішення Навроцького зачепило не тільки чинного президента. Воно зачепило сам принцип: польська нагорода, вручена українському президентові, була також знаком поваги до народу, який бореться за свободу.

Петро Порошенко не міг залишитися осторонь

Найбільш політично показовим стало рішення Петра Порошенка. На відміну від чинних посадовців, Порошенко не залежить від Банкової. Більше того, він є одним із головних політичних опонентів Зеленського. Саме тому його відмова від Ордена Білого Орла стала важливою межею: польське рішення Навроцького об’єднало навіть тих українських політиків, які між собою перебувають у жорсткому внутрішньому конфлікті.

Порошенко назвав рішення Навроцького помилковим і несправедливим щодо народу України. Він наголосив, що Кремль завжди аплодує всьому, що послаблює єдність між Україною та Польщею. Це важливий акцент: Порошенко не заперечує наявності складної історії, але вважає, що нинішня форма ескалації створює безпекову проблему.

Його аргумент полягає в тому, що у випадку Зеленського, як і у випадку самого Порошенка, польські президенти нагороджували не просто глав держав. Вони нагороджували українців і воїнів, які боронять Україну, Польщу і всю Європу. Звідси й логіка його відмови: якщо Польща переглядає символічну оцінку української боротьби, він не може залишити свою нагороду як приватну відзнаку.

Порошенко окремо підкреслив, що його крок не адресований польському народові. Він зберігає вдячність Польщі за підтримку України і повагу до польських політиків, з якими Україна будувала партнерство: Александра Кваснєвського, Броніслава Коморовського, Анджея Дуди, Дональда Туска, Радослава Сікорського та інших.

У цьому є ключова різниця між антипольською реакцією і державницькою реакцією. Порошенко не закликає до розриву з Польщею. Він навпаки говорить, що кризу потрібно негайно вирішувати, бо вона стосується не лише дипломатії, а й безпеки.

Особливо сильний у його зверненні аргумент про логістику. Поки Україна руйнує логістику російської армії на сході й півдні, росія намагається через агентів впливу, корисних ідіотів і старі історичні рани руйнувати західну логістику України. А для України Жешув став одним із символів міжнародної підтримки.

Саме тому Порошенко закликає не поглиблювати кризу, а з понеділка шукати рішення, які перетворять її на поштовх до нового етапу українсько-польського партнерства.

Борис Тарасюк: ще одна незалежна фігура

Окремо варто згадати Бориса Тарасюка, колишнього міністра закордонних справ України. Він також відмовився від польського Ордена Білого Орла. Це важливо, бо Тарасюк не є посадовцем Банкової і не входить до чинної президентської вертикалі.

Його крок підсилює висновок: реакція на рішення Навроцького не була лише адміністративною кампанією чинної влади. Вона торкнулася ширшого кола українських політиків і дипломатів, для яких українсько-польське партнерство є стратегічним, але не може будуватися на символічному приниженні України.

Володимир Гройсман: хвиля відмов виходить за межі Банкової

Показово, що хвиля відмов, схоже, не завершується лише колишніми президентами, дипломатами та чинними посадовцями. Зранку 21 червня про повернення польської нагороди заявив Володимир Гройсман, прем’єр-міністр України у 2016-2019 роках, колишній мер Вінниці та керівник Міжрегіонального координаційного гуманітарного штабу. У 2011 році він отримав Лицарський хрест Ордена Заслуг Республіки Польща за розвиток регіональної співпраці з польськими містами. Гройсман підкреслив, що ця нагорода була для нього особистою, тому й рішення про її повернення також є особистим. Водночас він чітко розділив протест проти політичного рішення Варшави і ставлення до польського народу: повертає орден на знак солідарності з Україною та президентом Зеленським, але зберігає повагу і вдячність полякам за підтримку українців після 24 лютого. Його заява підтверджує, що криза вже вийшла за межі реакції Банкової. Вона охоплює ширше коло українських політиків, які в різний час будували практичні зв’язки з Польщею і тепер намагаються одночасно захистити українську гідність та не зруйнувати українсько-польське партнерство. Гройсман також прямо назвав росію справжнім ворогом і наголосив, що москва зацікавлена в тому, щоб Київ і Варшава дивилися не вперед, а назад.

Погляд Романа Безсмертного: дипломатія замість орденопаду

Окрему рамку для цієї кризи дає дипломат і політик Роман Безсмертний. Його головне застереження полягає в тому, що публічне повернення нагород не завжди є ознакою сили. Державна відзнака це не лише особиста річ посадовця, а символ визнання певного внеску, інституції, держави або народу. Тому масовий “орденопад” може виглядати не як стратегічна відповідь, а як емоційний жест, який ще більше розкручує кризу.

Водночас ця оцінка не скасовує іншого виміру подій. Повернення нагород Ющенком, Порошенком, Кучмою, Тарасюком і Гройсманом показало, що криза вже вийшла за межі Банкової. Для частини українських політиків це стало питанням не підтримки Зеленського особисто, а захисту українського суверенітету і права держави самостійно визначати свою політику пам’яті.

У цій логіці найнебезпечніше не саме існування історичного спору, а його перетворення на публічну політичну зброю. І Україна, і Польща мають болючі сторінки спільної історії. Але якщо політики починають використовувати ці сторінки як інструмент мобілізації електорату, виграє не Київ і не Варшава. Виграє москва, якій потрібні не примирення і спільна безпека, а взаємна недовіра між союзниками.

Саме тому вихід із кризи має бути не в нових демаршах, а в тихій роботі дипломатів, істориків, освітян, церков і місцевих громад. Політики можуть робити гучні заяви, але відносини між Україною і Польщею занадто важливі, щоб залишати їх лише в руках передвиборчої риторики, символічних образ і взаємних жестів.

Політичний парадокс: помилка Зеленського і помилка Польщі одночасно

У цій історії важливо не впасти в просту схему, де одна сторона повністю права, а інша повністю винна.

Українська помилка була в тому, що рішення про найменування підрозділу іменем Героїв УПА було ухвалене без належного врахування польської історичної травми. УПА для української пам’яті і УПА для польської пам’яті не є одним і тим самим символом. І це потрібно було врахувати до указу, а не після міжнародного скандалу.

Польська помилка була в тому, що відповідь Навроцького перетворила спір про історичну пам’ять на демонстративне приниження президента України в умовах війни. Навіть якщо Польща мала право критикувати український указ, відкликання найвищої нагороди змістило конфлікт з площини “критика рішення Зеленського” у площину “покарання України”.

Саме тому Банкова, попри первинну помилку, отримала вигіднішу рамку. Замість того щоб обговорювати, чи грамотно Зеленський учинив із назвою підрозділу, суспільство почало обговорювати, чи має Польща право демонстративно принижувати президента України та втручатися у внутрішні справи та порушувати суверинітет України. У цій новій рамці навіть критики Зеленського були змушені стати на українську сторону.

Наслідки для українсько-польських відносин

Перше наслідок: історична політика знову стала центром двосторонніх відносин. Волинь, УПА, ОУН, ексгумації, пам’ятники, військові назви і шкільні підручники більше не є другорядними темами. Вони прямо впливають на безпеку, логістику, громадську думку і підтримку України.

Друге наслідок: росія отримала інформаційний подарунок. Кожна сварка між Києвом і Варшавою використовується російською пропагандою як доказ “розколу союзників”. Особливо небезпечно, коли такі конфлікти відбуваються не навколо майбутнього, а навколо болючого минулого.

Третє наслідок: українцям у Польщі може стати важче в інформаційному сенсі. Історичні теми часто використовуються радикальними і популістськими середовищами проти українських біженців, працівників, підприємців і студентів. Навіть якщо офіційна Польща продовжує підтримувати Україну, суспільна атмосфера може погіршуватися.

Четверте наслідок: Україні і Польщі потрібен окремий постійний механізм для історичних конфліктів. Не ситуативні заяви, не обмін образами, не реакції після скандалу, а протокол: як узгоджуються чутливі символічні рішення, як проводяться ексгумації, як працюють історики, як політики не підривають роботу дипломатів.

Що сказали Ющенко і Порошенко

Віктор Ющенко (@president.ukraine)

Дорогі українці, вельмишановні поляки, шановні друзі!

​Я родом із Сумщини. Це одна із найвіддаленіших північно-східних областей України, яка, звісно, межує з росією. На краю мого села Хоружівка є один із багатьох розбитих вітрами ярів, який і сьогодні називається Полулях. ​Недалеко від цього яру стоїть відлитий із чавуну досить високий пам’ятник (можливо, 4–5 метрів із цоколем). На одній із його сторін викарбуваний текст: «На етом местє проходила граница между Польщей і росією» (росія написана з маленької літери).

​Ще маленьким хлопчиком, багато часу проводячи в цьому яру, де трави вищі за людський зріст, я пізнавав ціну праці. І сьогодні цей яр для мене залишається чарівним, красивим і хрестоматійним. Колись звідси почалося моє осягнення українсько-польських відносин. Прийміть вищесказане як переднє слово до нашої розмови.

​Багато сторіч українці і поляки жили поруч як історичні сусіди. Часто ми мешкали на одній землі — жили і дружньо, і терпеливо один до одного, і по-різному… Світ змінювався, а разом із ним і наші кордони, зокрема й із Польщею. Драматичним для нас було особливо XX століття з конфліктами і навіть війнами. Звісно, зберігалися різні погляди та оцінки цих подій з української і польської сторін.

​Очевидно, для кожної нації ці події вже стали історією, яку не зміниш. Більше того, ця історія відносин стала суб’єктивною частиною кожної нації і держави.

​Тому вважаю одним із знакових, непростих, але важливих рішень уже далекого 2003 року рішення Президентів України та Польщі, Урядів і Парламентів обох країн про прийняття історичної взаємної прощі із глибоким християнським змістом: «Вибачаємо і просимо вибачення». Це було гідно і мудро.

​Базово важливо і сьогодні триматися цієї інтегральної політичної формули щодо нашої взаємної історії. Не спекулювати і не висмикувати контексти. Всю решту важливої роботи з пошуку істини залишимо науковцям, освітянам та громадськості.

​Декілька слів до дискусії щодо національних героїв. В Україні та Польщі була, звісно, різна історія і різні герої. Ми, українці, зокрема і влада, не ставили за мету акцентувати чи формувати польській нації, хто має бути вашим національним героєм. Це — ваша історія і ваш вибір! ​Очевидно, і українці не потребують аналогічних послуг. Це наше суверенне право — визначати, хто є наші національні герої. Повторюся: ваші і наші герої — люди різні. Але переконаний, що їхній вибір базований на соціоментальному критерії. А саме — національними героями України є ті, хто присвятив свою боротьбу, здоров’я і життя свободі нації та суверенності своєї держави. Переконаний, що так чинить і польська нація. Тому, чиїм доблесним іменем названо військовий підрозділ ЗСУ — це суверенне право української нації і держави.

​На завершення хочу підкреслити окремо: рішення Президента Польщі Кароля Навроцького ініціювати позбавлення українського воїнства та нації (в особі Президента України Володимира Зеленського) Ордена Білого Орла — безумовно безвідповідальне.

​Сьогодні українське воїнство і українська нація віддано борються за «нашу і вашу свободу». Саме тому будь-яка спроба скасувати попереднє рішення виходить далеко за межі ставлення до одного політика. Це стосується мільйонів українців, які захищають та продовжують платити найвищу ціну за право мати свою незалежну державу і за свободу Європи.

​У 2005 році я мав за честь отримати Орден Білого Орла від Президента Олександра Кваснєвського. Це була нагорода за єдність і солідарність двох великих народів. Я керувався тим, що обидві нації знайшли в собі мужність дивитися одне одному в очі, тримати діалог, говорити правду і приймати її, якою б гіркою вона не була. Саме на такому фундаменті базувалося справжнє примирення. Не випадково саме польський народ одним із перших простягнув руку допомоги Україні у найскладніші дні 2022 року. Це був прояв великої людської солідарності, який українці ніколи не забудуть.

​Нам боляче, що у цей доленосний, кривавий час, коли Україна стоїть насмерть, ми бачимо кроки, які завдають удару по нашому братерству. Проте ми не станемо відповідати ворожнечею чи приниженням. Ми — народ, який має власну історію, власну гордість і власну правду.

​Ми показуємо приклад того, як поводиться сильна нація і не вимагаємо від інших того, чого не робимо самі. Але ми вимагаємо поваги до нашого вибору, до нашої пам’яті та до наших героїв.

​Тому я ухвалюю єдине правильне і чесне рішення. На знак глибокого протесту проти нинішньої політики Варшави, яка зневажає українську історію, та на знак абсолютної, непохитної солідарності з кожним нашим воїном і Президентом України, я повертаю цей орден назад. Це не акт ненависті, а акт виняткової гідності.

​Українська нація — велика, могутня і самодостатня. Нас не зламали віковічні імперії, не зламає Москва, і тим паче нас не змусять до покори ті, хто намагається переписати нашу історію чи принизити наш вибір. Своє козацьке право на власну пам'ять і власну гордість ми виборюємо щодня. Ми продовжуємо дивитися на вас, наших польських сусідів, з надією на мудрість і розуміння. Бо віримо: правда, як і наше українське сонце, все одно зійде і буде жити вічно.

​Слава Україні! Великому, незламному українському Воїнству — довічна слава!

Петро Порошенко (@petroporoshenko)

«Якщо ми будемо сваритися через минуле, майбутнє виграє хтось інший. Президенти України та Польщі повинні нарешті це зрозуміти. Поки не стало запізно!».

Це слова прем’єр-міністра Польщі Дональда Туска. «Переможцем у війні за історію та ордени може стати лише Москва», — думка міністра закордонних справ Польщі Радослава Сікорського. Згоден з обома, бо в десятку. 

В той же час вважаю помилковим рішення Президента Польщі Кароля Навроцького і несправедливим по відношенню до народу України. Не випадково його вже привітав медведєв. кремль завжди аплодує всьому, що послаблює єдність між Україною та Польщею.

І у випадку Зеленського, і в моєму випадку нагороджували не глав держави, а українців, наших воїнів, які боронять Україну, Польщу і всю Європу. Тому я прийняв рішення відмовитися від Ордену Білого Орла. Два тижні тому я обіцяв колегам на погоджувальній раді зробити цей крок, якщо нам не вдасться переконати Президента Навроцького не робити хибне рішення. На жаль, не вдалося.  

Отже, попри те, що незаконним антиконституційним рішенням української влади через санкції мене позбавлено всіх державних нагород, я ухвалив рішення відмовитися від Ордена Білого Орла. Це мій жест у відповідь на рішення Президента Польщі. Але цей крок жодним чином не адресований польському народові!

Незмінною залишається моя вдячність Польщі за підтримку України та українців у важкі часи. Незмінним залишається моя глибока  переконаність у стратегічній дорогоцінності українсько-польського партнерства. Незмінними залишається моя повага до своїх колег та друзів президентів Квасьнєвського, Коморовського і Дуди, прем’єра Туска, міністра закордонних справ Сікорського і решти польських політиків, з якими ми будували і продовжимо будувати міцне партнерство, я би навіть сказав союзництво. 

Ті в Польщі, хто не пережовує історичні міфи, а  вивчає історію і робить висновки з її уроків, знає, шо після того як Україна втрачає незалежність, її втрачає і Польща. Але не минуле має визначати наші стосунки. Я не хочу щоб поляки редагували наші підручники і жодним чином не претендую на те, щоб ми українці корегували польські підручники, бо інакше нам пришлють спільний підручник із москви.

Але сьогодні варто поставити кілька чесних запитань.

• Хто довів українсько-польські відносини до ситуації, коли історичні суперечки знову почали домінувати над питаннями спільної безпеки?
• Хто підставив українську державу, допустивши перетворення складних сторінок історії на інструмент політичної конфронтації?
• Хто не побачив або не захотів побачити, що від цієї ескалації виграє лише одна столиця — москва?

У цій війні надзвичайно важлива логістика. Україна щодня руйнує логістику ворога в окупованому Криму, намагаючись ускладнити постачання російської армії. Натомість росія через своїх агентів впливу, через корисних ідіотів і через старі історичні рани намагається руйнувати нашу логістику на заході — там, де проходять ключові маршрути підтримки України. Для нас Жешув — це не просто польське місто. Це один із символів міжнародної солідарності з Україною.

Тому будь-яка криза між Києвом і Варшавою сьогодні — це не лише проблема дипломатії. Це питання безпеки. І саме тому її потрібно вирішувати негайно. Сьогодні важливо не поглиблювати конфлікт, а завершити його. Я завжди згадую слова Святого Івана Павла ІІ: «Прощаємо і просимо прощення». Саме ця формула свого часу допомогла нашим народам знайти шлях до примирення і партнерства.

Тому пропоную вже з понеділка шукати рішення, які дозволять не поглибити нинішню кризу, а перетворити її на поштовх до нового етапу українсько-польського партнерства — чесного, дружнього, стратегічного. Політики можуть собі дозволити політичні жести, але дипломати мають не орденами кидатися, а долати кризу. 

Вона, до речі, виходить за межі двосторонніх стосунків, бо Польща за моїх часів стала і надалі має бути нашим головним адвокатом на шляху до членства в ЄС та НАТО. І зараз головне для української дипломатії зберегти це надбання, і посилити нашу внутрішню єдність у боротьбі за амбітні зовнішні цілі. Саме у цій логіці я і ухвалював своє рішення.

Поворотний момент: рішення Ющенка і Порошенка змінило рамку кризи

Повернення польських нагород Віктором Ющенком і Петром Порошенком стало неочікуваним моментом, який змінив сприйняття всієї ситуації. Якщо на першому етапі багато українців були готові погодитися, що рішення Зеленського щодо назви військового підрозділу було комунікаційною помилкою і не врахувало польський історичний контекст, то після заяв Ющенка і Порошенка акцент змістився. Старші українські політики, які не є частиною Банкової і мають власну політичну вагу, фактично стали на бік захисту українського суверенітету. Йдеться вже не лише про оцінку УПА чи одного президентського указу, а про право України самостійно формувати внутрішню політику пам’яті без зовнішніх вказівок: називати військові підрозділи, вулиці, встановлювати пам’ятники і визначати власний національний пантеон. Саме це зробило кризу ширшою: вона перестала бути суперечкою навколо Зеленського і стала питанням меж допустимого впливу Польщі на суверенні рішення української держави.

Водночас багато українських політиків і коментаторів звертають увагу, що Україна протягом років не намагалася втручатися в польську політику пам’яті й не вказувала полякам, хто має залишатися національним героєм, а хто ні. У польському історичному пантеоні також є постаті, які неоднозначно оцінюються сусідами або різними історичними середовищами. Попри це українці загалом визнавали, що це суверенне право польського народу самостійно формувати власну історичну пам’ять. З цієї точки зору частина української громадської думки сприйняла рішення Варшави не як суперечку про історію, а як спробу впливати на те, як Україна має визначати власних героїв, власні символи і власний історичний наратив. Саме цей аргумент дедалі частіше з’являвся після заяв Ющенка, Порошенка, Гройсмана та інших політиків, які підкреслювали, що історичний діалог потрібен, але він не може вести до обмеження суверенного права держави проводити власну політику пам’яті.

Замість висновку 

Історія з Орденом Білого Орла почалася як помилка української символічної політики, але переросла у кризу через польське демонстративне рішення. Зеленський дав Польщі привід для жорсткої реакції. Навроцький цю реакцію перетворив на політичний жест, який зачепив не лише Зеленського, а Україну як державу. Наслідок виявився не таким, як могла очікувати польська сторона. Від нагород відмовилися не лише чиновники, залежні від Банкової, а й Віктор Ющенко, Петро Порошенко, Леонід Кучма і Борис Тарасюк. Це означає, що питання вийшло за межі Зеленського.

У цій кризі Україна має визнати власну комунікаційну помилку. Польща має визнати, що покарання президента воюючої України найвищою державною нагородою було стратегічно шкідливим. А обидві держави мають зрозуміти: якщо вони не створять механізм роботи з історичною пам’яттю, кожна наступна річниця, назва або політична заява знову ставатиме подарунком для росії.

Відкриті питання після орденної кризи

Що буде з Ukraine Recovery Conference у Гданську?

Окреме питання: як нинішня криза вплине на Ukraine Recovery Conference 2026 у Гданську, заплановану на 25-26 червня. Формально конференція має стати одним із ключових міжнародних майданчиків для відбудови України, інвестицій, енергетики, критичної інфраструктури, логістики і безпекової співпраці. Саме тому її склад, рівень представництва, участь українських і польських посадовців, бізнесу, донорів, міжнародних фінансових інституцій та місцевого самоврядування матимуть не лише економічне, а й політичне значення. Якщо форум відбудеться у повному форматі, він може стати шансом на розрядку і повернення до практичної співпраці. Якщо ж політична криза вплине на його атмосферу або склад учасників, це стане сигналом, що конфлікт навколо історичної пам’яті починає бити по реальних механізмах підтримки України.

Якою буде атмосфера 11 липня в Любліні?

Друге відкрите питання стосується Любліна, де на 11 липня анонсовано Lubelski Marsz Pamięci Ofiar Rzezi Wołyńskiej під гаслом “Stop Banderyzmowi”. Пам’ять про польських жертв Волині має право на гідне вшанування, але в нинішній політичній атмосфері будь-яка подія такого типу може отримати додатковий конфронтаційний зміст. Особливо в місті, де живе багато українців, працюють українські підприємці, навчаються українські діти і діють українські організації. Тому важливим буде не тільки сам факт маршу, а його тональність: чи це буде жалобне вшанування жертв, чи політична демонстрація проти сучасних українців. Саме тут відповідальність лежить не лише на організаторах, а й на міській владі, поліції, медіа і лідерах громадської думки.

Чи стануть українські мігранти найслабшою стороною цього конфлікту?

Найболючіше питання: чи не заплатять за цю політичну кризу звичайні українці в Польщі. Говорити про неминучі погроми було б безвідповідально, але ігнорувати ризик локальних інцидентів, словесної агресії, провокацій, доносів, бойкотів або нападів також не можна. Зокрема, пам'ятаючи напади на українців в Варшаві і Любліні останні місяці. Мігранти завжди є найменш захищеною стороною в таких конфліктах: вони залежать від документів, роботи, оренди, школи для дітей, місцевої адміністрації і суспільної атмосфери. Додатково ситуацію погіршує те, що офіційний Київ часто сприймає українців за кордоном як ресурс, електоральну проблему або джерело претензій, а не як громадян, яких потрібно системно захищати дипломатично, юридично й інформаційно. Якщо Київ і Варшава не зупинять ескалацію, першими відчують її не президенти і не міністри, а українці, які щодня живуть, працюють і виховують дітей у Польщі.