Люблінські легенди

Люблін – це древнє місто історія якого налічує вже більше ніж сімсот років. Внаслідок цього, зі столицею воєводства пов’язано багато легенд, переказів і історій. Деякі з них доволі ілюзорні, а докази можна побачити на власні очі.

Чортів суд

Це дуже давня історія. У 1637 році на краю міста жила стара вдова. Жила вона бідно, ледве прогодовувала трьох дітей і не встигала виконати всієї роботи в полі та вдома. Одного дня до неї прибули слуги шляхтича і запропонували їй продати господарство за мізерну суму грошей. Жінка відмовилася, але ситуація повторилась через кілька днів. Вдова знову відмовила і шляхтич не схотів терпіти такого “нахабства”. Тієї ж ночі її хата згоріла. 

Бідна жінка ледве врятувала себе і дітей. Після цього вона подала позов в міський суд, але суддя підкуплений шляхтичем присудив перемогу йому. Тоді нещасна звернулась в Коронний Трибунал, який на той час був найвищим органом судової влади. Однак суддя, який був у добрих відносинах зі шляхтичем, знову виніс вирок на його користь. Розлючена такою несправедливістю жінка встала і крикнула: “Та навіть чорт краще б розсудив!” 

Того ж вечора, коли канцелярист уже збирався закривати суд, на порозі з’явилися п’ять суддів. Вони наказали відкрити залу засідань і почали розглядати справу вдови, а канцеляристу наказали сидіти та все записувати. Один з невідомих суддів грав роль адвоката вдови, ще один прокурора, троє зайняли суддівські крісла. Адвокат і прокурор наводили аргументи на користь позиції вдови та шляхтича. Який же жах охопив канцеляриста, коли він побачив що на руках невідомих замість пальців ростуть чорні кігті, а з-під смоляного волосся пробиваються роги. То самі чорти, обурені вироком суду, дослухались до прохання вдови про повторний розгляд. 

Врешті після закінчення довгих дебатів судді пішли на нараду, а повернувшись присудили перемогу вдові. В пам’ять про це головний чорт залишив своєю лапою слід на суддівському столі. Як розказував канцелярист, в цей момент Ісус на розп’ятті заплакав кривавими сльозами та відвернувся. Богові було боляче від того, що чорти виявилися справедливішими та милосерднішими ніж люди.

Зранку новина про нічний суд облетіла місто. Судді стрімголов бігли в Трибунал, щоб побачити чортову печатку, але тільки їх ноги торкнулися порогу, то відразу зламалися. Священники розцінили це, як божу кару. 

До сьогодні стіл з чортовою лапою можна побачити в музеї Люблінського замку. Хрест же, як пам’ять про Божий гнів, перенесено спочатку в катедру святого Михайла, згодом у головну міську катедру.

Камінь нещасть

Колись давно, ще у XV столітті на бернардинській площі лежав камінь. Колись там страчували проговорених на смерть злочинців. На нього ставили дубовий пень, і кров приречених щедро його окропляла. Одного разу кат відрубав голову невинному, та ще й зробив це з такою силою, що колода розлетілася на двоє, а на камені залишився глибокий слід. 

Пізніше, хтось переніс камінь на Рибну вулицю. Якось одна жінка несла чоловікові обід і йшовши попри злощасну скелю зачепилась ногою та розбила начиння з їжею. На запах збиралися собаки, вони начисто вилизали камінь, після чого впали без духу. Ця новина миттю облетіла місто, а те місце назвали Собачий пагорб.

Згодом люди переконалися, що каменюка приносить нещастя. Один пекар вбудував його в піч. Через тиждень жінка і коханець нещасного спекли його в тій же печі. Так камінь повернувся на Собачий пагорб. Коли почали будувати Тринітарський костел, камінь вбудували у вівтар, сподіваючись, що свята сила нейтралізує ефект проклятої скелі. Однак цього не сталося. На будівництво постійно не вистачало грошей і храм ризикував залишитися недобудованим. Врешті недобудований костел купив пан Павелковський, і викинувши камінь перетворив мури на свій будинок. Його й зараз можна побачити на Собачому пагорбі.

Далі камінь опинився біля православного собору на Литовській площі. Згодом російський солдат впав з дзвіниці та роздробив череп просто об проклятущу брилу. Налякана таким сусідством біля собору влада вивезла злощасну каменюку за місто. Однак попри намагання, проклятущий якось опинився у підвалі арсеналу, який у 1919 злетів у повітря. 

Згодом камінь опинився на Єзуїтській Вулиці навпроти Тринідадської брами. Під час ІІ світової війни, проклятущий знову проявив себе. Найбільших руйнувань зазнали Єзуїтська вулиця та катедра, яку видно через браму. 

Камінь і досі там лежить, проте місцеві радять обходити його і не торкатися.

Загадковий скарб

В одну темну ніч, коли буря лютувала з неймовірною силою, люди які ховалися від негоди в ратуші побачили дивну картину. Перед входом в будинок стояв віз запряжений двома волами, на возі велика скриня, а погонича ніде не було. Дивно було й те, що міські брами уже декілька годин були закриті, а сторожа не бачила нікого, хто того дня міг би так в’їхати в місто. 

Люди притягнули скриню в будинок і почули грім. Розвернулись, щоб прибрати волів, та ні їх, ні возу, ні жодних слідів на землі не було. Коли скриню відкрили, то в середині виявилися сотні золотих монет і коштовного каміння, а на вершині скарбу лежав лист для Якуба Кванти, який разом із кількома іншими меценатами передав землю для бернардинського костелу.

В листі було написано: “Ці скарби я офірую на будівництво святині”.Так завдяки таємничій скрині добудували костел, який і зараз стоїть біля площі Свободи.

Це лише деякі з легенд, які можна зустріти гуляючи по місту. Розвалини Михайлівського костелу, млин Бочарського та багато інших місць зі старих казок і оповідей зустрінуть гостей міста. А ось чи вірити в ці перекази, чи боятися проклятого каменя, це особиста справа кожного.

Фото: fotopolska.eu