Його головна думка проста: Україна не може воювати з Росією лише масою, їй потрібні система і технології.

8 липня Валерію Залужному виповнюється 53 роки. Це добрий привід згадати не лише його біографію, а й спосіб мислення про війну, який в останні роки став одним із важливих орієнтирів для України.

Для читачів у Польщі, зокрема для української спільноти в Любліні, ця постать важлива не тільки як символ оборони України. Залужний також показує, як змінюється сучасна війна і чому безпека Європи дедалі більше залежить від технологій, виробництва, стійкості держави і здатності швидко адаптуватися.

Валерій Залужний народився 8 липня 1973 року в Новограді-Волинському, нинішньому Звягелі. Його професійний шлях був класичним шляхом військового незалежної України: від командира взводу до Головнокомандувача Збройних сил України.

Це важлива деталь. Залужного часто описують як представника покоління українських офіцерів, які будували свою кар’єру вже в армії незалежної держави. Він не був генералом, якого раптово підняла політична кон’юнктура. Він пройшов послідовні щаблі командування і штабної роботи.

У його біографії є, зокрема, командування 51-ю окремою механізованою бригадою, робота у структурах Оперативного командування «Захід», посада начальника Об’єднаного оперативного штабу Збройних сил України, а також командування Оперативним командуванням «Північ». У липні 2021 року він став Головнокомандувачем Збройних сил України.

Саме на його каденцію припали перші два роки повномасштабного російського вторгнення, розпочатого 24 лютого 2022 року. Після звільнення з посади Головнокомандувача у лютому 2024 року Залужний був скерований у дипломатію. У травні 2024 року президент України Володимир Зеленський призначив його послом України у Великій Британії. Офіційний указ можна знайти на сайті Президента України: указ про призначення Валерія Залужного послом.

Залужний має не лише військову підготовку. У 2020 році він закінчив магістратуру Острозької академії за спеціальністю «міжнародні відносини». Тому в його публічних текстах видно не тільки погляд фронтового командира, а й людини, яка аналізує війну як частину ширшої архітектури політики та безпеки.

Війну не виграти самим героїзмом

Головна теза Залужного проста, але незручна для тих, хто чекає легких відповідей. Сучасну війну не можна виграти винятково героїзмом солдатів. Героїзм необхідний, але без технологій, виробництва, резервів, розвідки, далекобійності, дронів і радіоелектронної боротьби він може вести до виснаження людей.

У тексті, опублікованому в 2023 році в The Economist, Залужний писав, що війна поступово переходить у позиційну форму. Він також вказував, що вихід із такої ситуації потребує, зокрема, технологічної переваги, ефективнішої розвідки, кращої радіоелектронної боротьби, підготовлених резервів і здатності проривати російські оборонні системи. Текст можна перевірити тут: стаття Валерія Залужного в The Economist.

Його логіка була зрозумілою: Україна не може воювати з Росією дзеркально, тобто солдат проти солдата, ресурс проти ресурсу і маса проти маси. Росія має більше людських, сировинних і промислових ресурсів, а її держава готова довго терпіти власні втрати.

Тому Україна має воювати інакше. Не копіюючи російську логіку війни на виснаження, а через технології, точність, швидкість ухвалення рішень, якість командування і здатність завдавати ударів там, де противник їх не очікує.

Дрони, виробництво і новий проєкт поля бою

У 2024 році Залужний розвинув цю думку в тексті для CNN, написавши про новий підхід до військових операцій. Йшлося не лише про нове озброєння, а про зміну всієї логіки поля бою.

На практиці це означає, що перевагу здобуває той, хто швидше вчиться воювати. Не той, хто голосніше говорить про перемогу, а той, хто швидше виробляє дрони, навчає людей, створює нові тактики, об’єднує дані, розвиває розвідку і не боїться відмовлятися від схем, які перестали працювати.

У цьому сенсі Залужний не продає суспільству легку історію про швидку перемогу. Його підхід тверезіший: війна може тривати довго, якщо Москва вірить, що Україна і її партнери втомляться раніше.

За цією логікою Україна має показувати не тільки прагнення до миру, а й реальну готовність до тривалого спротиву. Мир у такій війні приходить не тому, що жертва агресії просто хоче миру. Він приходить тоді, коли агресор розуміє, що подальша війна не дасть йому очікуваного результату.