Суперечка про орден Зеленського і пам’ять

Рішення президента Польщі Кароля Навроцького позбавити Володимира Зеленського Ордена Білого Орла викликало одну з найгостріших за останні місяці дискусій про польсько-українську історичну пам’ять. Суперечка стосується не лише самої відзнаки, а й того, як Польща й Україна розуміють УПА, Волинь, власні жертви, власних героїв і межі сучасної солідарності.

Для читачів у Любліні ця тема не є далекою політичною дискусією. У місті поруч живуть поляки й українці, діють польсько-українські громадські, освітні й культурні середовища, а пам’ять про історію часто повертається в родинних, медійних і публічних розмовах. Тому варто відтворити не лише хронологію суперечки, а й аргументи, які прозвучали з українського боку.

З чого почалася суперечка

26 травня 2026 року Володимир Зеленський підписав указ про присвоєння Окремому центру спеціальних операцій «Північ» Сил спеціальних операцій Збройних сил України почесного найменування «імені Героїв УПА». В указі зазначено, що йдеться про відновлення традицій національного війська, а також про визнання заслуг підрозділу за виконання завдань під час захисту територіальної цілісності й незалежності України. Текст документа можна перевірити на сайті Президента України.

У Польщі це рішення було сприйняте як порушення дуже чутливої межі. Для багатьох поляків Українська повстанська армія залишається передусім формуванням, пов’язаним зі злочинами проти польського цивільного населення на Волині та у Східній Галичині. Президент Кароль Навроцький у своєму виступі нагадав, що Сейм Республіки Польща у 2016 році визнав злочини, скоєні ОУН і УПА, геноцидом.

19 червня 2026 року Кароль Навроцький оголосив про рішення позбавити Зеленського Ордена Білого Орла. В офіційному обґрунтуванні він говорив, що присвоєння українській військовій частині назви, яка відсилає до УПА, має значення, що виходить за межі внутрішньої справи України. Водночас він зазначив: «decyzja ta nie jest przeciwko narodowi ukraińskiemu». Повну позицію опубліковано на сайті Президента Республіки Польща.

За даними агентства Reuters, після цього рішення Зеленський відіслав орден до Канцелярії Президента Республіки Польща. Подібний крок оголосили колишні президенти України Леонід Кучма, Віктор Ющенко і Петро Порошенко. До повернення або відмови від польських відзнак долучилися також інші українські політики й представники держави. У цей момент символічна суперечка почала перетворюватися на ширшу політичну й медійну кампанію. Інформацію про українську реакцію повідомило агентство Reuters.

Валерій Чалий: відповідь була сильною, але треба зупинитися

У цій атмосфері висловився Валерій Чалий, колишній посол України у США і голова правління Українського кризового медіа-центру. Його позиція важлива, бо вона не вкладається в просту схему: підтримка або засудження. Чалий визнав перший український жест обґрунтованим, але застеріг від подальшої ескалації.

За словами Чалого, повернення Ордена Білого Орла Зеленським було сильним і пропорційним демаршем щодо Варшави. Він також визнав, що позицію колишніх президентів України можна зрозуміти як відповідь на рішення польського глави держави. Однак ключовим було його застереження: цей етап, на його думку, вже досяг політичної мети.

Чалий говорив, що відповідь України була «сильною і неочікуваною у Варшаві», а сам демарш назвав «необхідним і достатнім». Це не була критика Зеленського. Це була критика подальшого розгону акції, під час якої дедалі нові люди почали публічно повертати польські відзнаки.

Найгостріша частина його висловлювання стосувалася механізму масового повторення цього жесту. Чалий оцінив, що дипломатичний демарш почав перетворюватися на публічну акцію наслідування жесту. Він попереджав, що до такої кампанії можуть долучатися люди з різними намірами, зокрема ті, хто не посилює позицію України, а вносить хаос і емоційне змагання.

Колишній посол також звернув увагу на різницю між політиками і чинними дипломатами. На його думку, якщо до повернення нагород долучаються люди, які виконують дипломатичні функції, вони можуть самі ускладнити собі подальшу роботу в державах, де представляють Україну. Ще критичніше він поставився до ідеї, щоб подібні жести робили військові.

Чалий заявив, що сам не поверне свою польську відзнаку, бо отримав її за конкретну роботу заради відносин із Польщею. Його головна думка звучала чітко: Україна має право на власну пам’ять і власних героїв, але подальші «дзеркальні відповіді» можуть шкодити в ситуації, коли головним ворогом залишається Росія. Виступ Чалого опублікував Український кризовий медіа-центр у тексті, присвяченому його позиції: повний виступ Валерія Чалого.

Пьотр Кашувара: Україна не є монолітом

Ще один важливий голос прозвучав у розмові Пьотра Кашувари з Філіпом Марчинським на Радіо Вроцлав (Radio Wrocław). Кашувара, воєнний кореспондент, журналіст і президент Фундації UA Future (Fundacja UA Future), звернув увагу на те, що часто вислизає в польській дискусії: Україна не є єдиним блоком пам’яті, мови й досвіду.

У своєму дописі після розмови Кашувара писав, що поляків і українців об’єднує швидка мобілізація під час криз. Коли хтось б’є «нашого», спершу біжать допомагати, а лише потім питають, що саме сталося. Ця подібність реальна, але вона не означає, що обидва суспільства ідентичні.

Кашувара використав простий мовний приклад. Польською «dywan» лежить на підлозі, а українською подібне за звучанням слово означає диван. Із цієї побутової деталі він вивів ширшу думку: поляки й українці можуть бути близькими одне одному, але якщо вони не розуміють відмінностей, легко переплутати подібність із повним розумінням.

Його найважливіший аргумент стосувався внутрішнього різноманіття України. В одній державі живуть мешканці Криму, Одеси, Дніпра, Києва, Харкова, Львова, Донбасу й Карпат. Є україномовні, російськомовні, православні, католики, євреї, мусульмани й світські люди. Для одних Степан Бандера є постаттю, присутньою з дитинства, для інших темою, про яку вони дізналися лише через польську публічну дискусію.

Це не означає, що польський біль, пов’язаний із Волинню, втрачає значення. Радше це означає, що історична й сучасна відповідальність не є одним і тим самим. Не кожен громадянин України має однакову родинну пам’ять, однакове історичне виховання й однакове ставлення до УПА. У польсько-українській розмові ця різниця часто виявляється ключовою.

Розмову з Пьотром Кашуварою можна послухати на сайті Радіо Вроцлав.

Володимир В’ятрович: колишні вороги вміли говорити

Наступний елемент цієї української реакції вніс Володимир В’ятрович, історик і колишній голова Українського інституту національної пам’яті. У своєму дописі він нагадав фотографію із зустрічі Василя Кука, останнього головного командира УПА, та Анджея Жупанського, пов’язаного з волинським середовищем солдатів Армії Крайової. Зустріч, за його словами, відбулася в Луцьку у 1996 році.

Сам опис фотографії звучить сильно: «колишні вороги». Для польського читача зіставлення командира УПА і представника середовища АК може бути емоційно складним. Однак В’ятрович використав цю фотографію не для того, щоб знецінити польську пам’ять. Він використав її як приклад того, що люди, які колись стояли по різні боки, могли сісти за один стіл.

В’ятрович також навів фрагмент розмови Василя Кука з Ізабеллою Хруслінською і Пьотром Тимою з книги «Багато облич України», виданої в Любліні у 2005 році. Це важливий люблінський слід у цій дискусії: книга була спробою показати Україну як країну багатьох пам’ятей, середовищ і суперечок, а не як один простий образ.

Із наведених фрагментів випливає, що Кук представляв польсько-український конфлікт як зіткнення двох політичних і територіальних проєктів, у якому обидві сторони не хотіли відмовлятися від своїх претензій. Він також говорив про те, що українські незалежницькі середовища бачили загрозу з боку Радянського Союзу й розраховували на можливість спільного фронту з поляками проти більшовиків. За його словами, спроби переговорів тоді не дали позитивних результатів.

У розмові Кук також торкався повоєнних виселень українського населення й акції «Вісла». Він вважав, що польська влада повинна мати мужність виправити несправедливість, заподіяну виселеним людям. Для польської пам’яті це дуже чутливий пункт, бо акція «Вісла» часто обговорюється разом із діяльністю УПА та питаннями безпеки держави після війни. Для багатьох українців вона, своєю чергою, залишається символом колективної відповідальності й примусового розриву зв’язку з власним місцем.

Найважливіша частина наведеного висловлювання Кука стосувалася майбутнього. Він підкреслював, що те, що сталося, вже є історією, а перед поляками й українцями стоїть питання: що далі. У його розумінні без вільної України не може існувати сильна Польща. Ця думка не знімає суперечки про Волинь, але показує, чому частина українських співрозмовників так гостро реагує на сьогоднішнє розривання символічних зв’язків.

Книга «Багато облич України» та її значення

У контексті нинішньої дискусії варто згадати книгу «Wiele twarzy Ukrainy. Rozmowy Izy Chruślińskiej i Piotra Tymy», видану в Любліні у 2005 році Європейським колегіумом польських і українських університетів та Видавництвом Університету Марії Кюрі-Склодовської. Це не випадкове джерело, згадане в інтернет-дискусії, а одна з важливих публікацій польсько-українського інтелектуального пограниччя початку XXI століття.

Книга побудована як серія розмов із людьми, які представляють різні досвіди України: істориками, учасниками збройного підпілля 1940-х і 1950-х років, представниками дисидентських середовищ, інтелектуалами й людьми, залученими до розмови про пам’ять. Її головна тема: Україна не як один простий образ, а як країна багатьох пам’ятей, мов, біографій, суперечок та історичних ран.

У публікації сильно присутні історичні теми: польсько-українські відносини, пам’ять про Другу світову війну, УПА, Волинь, акція «Вісла», ставлення до Радянського Союзу, спадщина спротиву і питання відповідальності. Але вони показані не лише як суперечка про минуле. Автори розмов намагаються зрозуміти, як історія впливає на сучасну політику, суспільні настрої і те, як поляки сприймають українців та Україну.

Для нинішнього матеріалу особливе значення має розмова з Василем Куком, останнім головним командиром УПА. Саме з цієї книги походить фрагмент, який навів Володимир В’ятрович: про зустріч Кука з Анджеєм Жупанським і спробу розмови між людьми, які належали до колишніх ворожих середовищ. Це важливий контекст, бо він показує: тема УПА й Армії Крайової вже раніше обговорювалася в межах складного, але свідомого діалогу.

Роль книги полягає не тільки у фіксації висловлювань конкретних співрозмовників. Її значення ширше: вона допомагає зрозуміти, чому українська історична пам’ять не є монолітом і чому польсько-українські розмови про минуле потребують більшого, ніж прості оцінки. У люблінському контексті публікація додатково важлива тому, що з’явилася саме в Любліні, в академічному й діалоговому середовищі, пов’язаному з польсько-українською співпрацею.

Обкладинку книги можна знайти в бібліотечних каталогах і книжкових сервісах, серед них Empik, Lubimyczytać, Poczytaj.pl, WorldCat та антикварні пропозиції. Але для публікації варто бути обережним: зображення обкладинок із сайтів книгарень і антикваріатів не означають автоматичного дозволу на вільне використання. Найбезпечнішим рішенням був би власний скан редакційного примірника або дозвіл видавця чи бібліотеки.

Сьогодні книга не виглядає як позиція, легко доступна у звичайному продажу як новий примірник. Вона з’являється переважно в антикварному обігу і як уживана книга на торгових майданчиках. Наявність і ціни змінюються, тому перед публікацією інформації про купівлю їх потрібно перевіряти безпосередньо в актуальних пропозиціях.

Три українські реакції, три різні акценти

У цих трьох голосах видно різні рівні української аргументації. Чалий говорить мовою дипломатії та безпеки: відповідь була потрібна, але ескалація шкодить. Кашувара говорить мовою суспільного досвіду: Україна не є монолітом, тому не можна переносити одну пам’ять на всіх. В’ятрович говорить мовою історичної полеміки: навіть колишні противники намагалися розмовляти, а розмова не мусить означати згоду.

Це не однакові голоси. Чалий хоче зупинити спіраль жестів. Кашувара закликає слухати й розуміти відмінності. В’ятрович нагадує про приклади діалогу з минулого, але робить це з перспективи української національної пам’яті. Разом вони, однак, показують, що реакція України не зводиться до одного гасла і не є простим відкиданням польської чутливості.

Польська сторона має власну, глибоко вкорінену точку зору. Волинь і Східна Галичина для багатьох родин є історією цивільних жертв, незавершеної жалоби, відсутності поховань і відчуття, що частина української політики пам’яті не сприймає цей біль серйозно. Це неможливо усунути аргументом про російську загрозу або твердженням, що Україна має право на власних героїв.

Водночас українська сторона бачить УПА також через призму боротьби за незалежність, опору Радянському Союзу й сьогоднішньої війни з Росією. Під час повномасштабної агресії символи антимосковського спротиву отримують в Україні додаткове значення. Це не скасовує польської пам’яті про жертв, але пояснює, чому жест Зеленського мав в Україні інший сенс, ніж у Польщі.

Що з цього випливає для польсько-української розмови

Найбільший ризик цієї дискусії полягає в тому, що обидві сторони замкнуться у двох простих фразах. Перша: «Поляки не розуміють української боротьби за свободу». Друга: «Українці не хочуть визнати польських жертв». Обидві можуть містити частину правди в конкретних ситуаціях, але як загальний діагноз відносин вони занадто пласкі й ведуть до подальшого конфлікту.

Суперечка про Орден Білого Орла показала, що історичні символи можуть діяти швидше за дипломатію. Одна військова назва, одне рішення про нагороду, один жест повернення ордена, і публічна розмова одразу переходить від сучасної війни до ран 40-х років XX століття. Тоді легко виникають реакції, які емоційно зрозумілі, але політично дорого коштують.

Тому важливо розрізняти кілька рівнів. Є рівень польської пам’яті про жертв. Є рівень української пам’яті про боротьбу за державність. Є рівень поточної війни з Росією. Є також рівень повсякденного життя поляків і українців у таких містах, як Люблін, де відносини не закінчуються на заявах політиків, бо люди зустрічаються на роботі, у школах, установах, організаціях і по сусідству.

Не існує простого тексту, який вирішить суперечку про УПА, Волинь і акцію «Вісла». Однак можна чесно показати, що з обох боків існують різні пам’яті, різні мови болю і різні побоювання. Можна також відділяти критику політичних рішень від перенесення провини на цілі суспільства.

У цьому сенсі голоси Чалого, Кашувари і В’ятровича важливі не тому, що закривають тему. Вони важливі тому, що показують, наскільки необхідною є розмова без спрощень. Для Польщі пам’ять про жертв Волині залишається фундаментальним питанням. Для України захист власної історичної суб’єктності також є фундаментальним питанням. Справжній діалог починається лише тоді, коли обидві ці правди можуть бути висловлені без негайного розриву розмови.